Читати книгу - "Сонячний Птах"

У прохолодних мирних затінках архівів ми працювали, як завжди: фотографували й позначали місце розташування кожного глека, потім наклеювали на нього етикетку й записували його назву в головну облікову книгу. Ця робота не вимагала якихось роздумів чи зусиль, і її переважно виконував Рал, бо мій стан летаргії досі тривав. Він підняв із полиці глечик, а тоді втупив здивований погляд у простір за ним, де у стіні відкривалася квадратна кам’яна шухляда.

– Диво дивне! – вигукнув Рал. – А це що таке?

І я відчув, як моя летаргія покинула мене, немов частина одягу, яку я вирішив із себе скинути. Я поспішив до Рала й мав таке відчуття, ніби нам надійшло нове знання, коли мій погляд упав на ряд менших і нижчих глечиків із того самого гончарного матеріалу, як решта, заховані тут, в акуратно підготовленій заглибині. Я знав, що ми здійснили наступний великий поступ, дуже важливий крок уперед у наших пошуках стародавніх таємниць. Ця думка прийшла в мою свідомість цілком оформленою, відчуття в мене було таке, ніби я вже знаходив ці маленькі глечики, але потім забув, де вони стоять, і тепер знову на них натрапив.

Рал переставив дугову лампу, щоб освітити кам’яну шухляду краще, й відразу ми помітили ще одну незвичайність: усі глеки, які ми могли бачити, були запечатані – петля зі сплетеного золотого дроту сполучала кришку й горло глечика, а на глиняній печатці ми побачили витиснену постать птаха. Я нахилився й обережно здмухнув пилюку з зображення, витисненого на печатці. Це був сидячий стерв’ятник, класичний птах із мильного каменю, що належав культурі Зімбабве, на тлі сонячних дисків і променів. Для нас було несподіванкою побачити цю емблему сучасної Родезії на печатці незаперечно пунічного походження, поставленій дві тисячі років тому, так наче ми виявили лева та єдинорога з британського герба в єгипетській гробниці одного з фараонів двадцятої династії.

Ми працювали так швидко, як було можна, але акуратно, позначали етикетками та фотографували великі глеки, які затуляли шухляду, й коли ми повитягували їх, то побачили п’ятеро менших глечиків. Моє збудження наростало, моя надія на те, що нас чекає велике відкриття, набувала впевненості. Те, що маленькі глечики були заховані й мали печатки, свідчило про їхню важливість. Я наче лічив хвилини в чеканні, коли ми візьмемося за маленькі глечики, і мій настрій покращувався. Коли нарешті ми були готові повитягати їх із заглибини, я залишив цю честь собі, попри протести Рала:

– Адже знайшов їх я!

Балансуючи на верхніх щаблях драбини, я простяг руки і спробував підняти перший із них.

– Він застряг, – сказав я, бо глечик не зрушив ані на міліметр із кам’яної підставки. – Певно, його закріпили внизу болтами.

І нахилився далі в заглибину й обережно помацав за глечиком, шукаючи, в який спосіб він там закріплений. Я був здивований, коли нічого не намацав.

– Спробуйте витягти інший, – запропонував Рал, який мав дуже довгі ноги, тому важко дихав мені в потилицю. – Допомогти вам?

– Послухай-но, Рале, якщо ти не даси мені трохи простору, я тут задихнуся.

– Пробачте, докторе, – промурмотів він, відхилившись назад на повну чверть дюйма.

Я спробував підняти наступного глечика й виявив, що він теж міцно прикріплений до полиці, як і три наступних.

– Дуже й дуже дивно, – сказав Рал, хоч навряд чи він зрозумів, у чому незвичайність глеків, які не дозволяли зрушити себе з місця.

Я знову взявся за першого глечика й, поклавши лікті на край полиці, покрутив його проти годинникової стрілки. На це знадобилася вся моя сила – м’язи на руках випнулися й затвердли, перш ніж глечик зворухнувся. Він підсунувся до мене на один дюйм, і я відразу усвідомив, що глечик утримувався на полиці не болтами, а своєю величезною вагою. Він був у п’ятдесят разів важчий, ніж глеки, вдвічі більші за розмірами.

– Рале, – сказав я. – Тепер я справді потребую, щоб ти мені допоміг.

Разом ми зсунули глечик до краю полиці, а потім я взяв його на руки, наче новонароджене немовля, й переніс униз. Згодом ми з’ясували, що він важить 122 фунти[14] в англійській системі мір, хоч не більший за своїми розмірами, ніж пляшка з шампанським у дві кварти.

Із великою обережністю Рал допоміг мені поставити малий глечик у фібергласову колиску, яку ми спорудили для перенесення глечиків. Ми взялися удвох за ручки й перенесли його в кінець архівів, потім крізь тунель і повз вартового на вході. Я був здивований виявити, що вже споночіло й зірки зазирали згори до печери крізь отвір над смарагдовим басейном.

Наші неоднакові зрости заважали нам переносити колиску, але ми швидко пройшли крізь скельний прохід й опинилися на території табору. Я відчув полегкість, побачивши, що в депозитарії досі горить світло. Коли ми з Ралом принесли наш дорогоцінний вантаж, то інші ледь підвели голови, заклопотані своєю роботою.

Я подав знак Ралові, й ми понесли глечик на головний робочий стіл. Прикриваючи його своїми тілами, ми вийняли його з колиски й поставили в центрі стола. Тоді я подивився в протилежний кінець кімнати, на три схилені голови.

– Елдридже, чи не хочете поглянути на цього глечика?

– Одну хвилинку.

Елдридж далі роздивлявся розгорнутий сувій крізь збільшувальне скло, а ми з Ралом терпляче чекали, поки він нарешті відклав лупу й підвів голову. Як і я, він зреагував миттєво. Я побачив, як зблиснули його окуляри, як порожевіла його лисина, ставши схожою на купол Тадж-Махалу в промінні призахідного сонця. Він швидко підійшов до нашого стола.

– Де ви його знайшли? Скільки їх там? Він запечатаний!

Його рука тремтіла, коли він доторкнувся до глиняної таблички з печаттю. Його тон стривожив дівчат, і вони майже прибігли до нас. Ми стояли навкруг глечика шанобливим колом.

– Відкрийте його, – сказала Саллі, порушивши коротку мовчанку.

– Уже майже обідній час. – Я подивився на свій годинник. – Ліпше відкладімо це на завтра, – невпевненим голосом запропонував я, й дівчата обдарували мене лютими поглядами.

– Для нас це неприйнятно, – почала Саллі, потім побачила вираз мого обличчя, й вираз полегкості пом’якшив її риси. – Ти не повинен жартувати, коли йдеться про такі речі, – суворо дорікнула вона мені.

– Гаразд, професоре Гамілтон, чого ми чекаємо?

– А й справді чого? – запитав він, і ми обидва заходилися працювати з печаттю.

За допомогою гострозубців ми перекусили золотий дріт, а потім обережно відсунули печать. Кришка знялася легко, й усередині глечика ми побачили