Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 79
Перейти на сторінку:

– Ні. Кров, правда, спинилась. Але я б не радив залишати вам цю дитину, бо воно вродиться каліка.

– Як вродиться каліка, то ми самі й виростимо! – сказав йому Максим, забрав Миросю із лікарні, й вони поїхали додому.


І та дитина таки народилася здорова!

Епілог

За вікном буяла золота осінь, мені вже переходило за восьмий десяток віку…

Грішка давно не приїжджав, він жив далеко – десь аж за Дніпром. У Івана теж була своя сім’я. Не мали часу мої хлопці.

А дівчата вже город прибрали. Ганя поралася в оборі, Маруся шила для сільських жінок плаття.

Мирося теж відвідувала мене не часто – їй аби у своїх хаті лад навести, вона була, як і я, вдовиця…

Я стара, усі дні сиділа в запічку. Читати не навчилась, телевізора не могла дивитись, бо боліли очі. І радіо мені кричало.

То я собі так, сама. Сиджу і думу думаю. Було, коли прийдуть онуки, щось жебонять до мене, вислухаю, а тоді і їм щось про своє розкажу. Сидимо так, говоримо, аж поки дітям не набридне, то підуть.

А останнім часом стала говорити з чоловіком. Портрет Ілька висів якраз над моїм ліжком, на стіні – немов живий. Якраз там був такий, яким я його бачила востаннє.

Спочатку говорила мовчки, а тоді й стала забуватись… То дівчата, як чули, дуже сердились.

– Що ви там, мамо, постійно шепчетесь?! – як не побачу, а увійде Маруся, накричить на мене.

– Та то я так собі, думаю уголос, – кажу.

Вікно моє виходило на поле, а там ще й Лиса гора, і берег!


Дерева в ту осінь стояли жовті і червоні. Я сяду, та й милуюсь.


А якось, дівчат не було вдома, біля наших воріт стала машина. Я думала, що то хтось приїхав до сусідів, чи й так чужі люди хочуть про дорогу розпитати або щось продати, хтозна. Вулиця в нас глуха, рідко хто проїде. То я підійшла до вікна ближче, розсунула фіранки та й уперлася носом у скло – на старість погано бачила.

Дивлюся, аж із машини вийшов старий дід, вдарив дверцятами, а тоді рушив до нашої калітки!

– Що тобі тут треба… – шепчу сама до себе.

А він, бачу, вже й відкинув защібку, зайшов до подвір’я, став та й обдивляється кругом себе.

Мене ж дівчата, як куди йшли далеко, знадвору замикали: бо я собі могла забути, вийти на город та й покинути хату настіж. Боялися дівчата мої злодіїв. А цього разу Маруся пішла недалеко по хліб, Ганя – ненадовго по корову, то я й лишилась незакрита. «Боже милий! – як побачила я, що той дід іде в бік хати, то й сплеснула руками. Думаю: «Це ж не добіжу тепер до дверей, слабі ноги, а він візьме та ще й упреться! І що я тоді скажу дочкам?… А як це якесь недобре придибайло?!»

Знала, що не встигну, та пішла. Поки пересунулася через кухню, добрела до дверей у сіни, а він вже й стукає! Я думала, що таки візьму хату на засув, але…

– Хто там такий?! – бачу, що двері відкрилися, то й кричу. – Тепер нікого немає вдома!

– Це ти, Марино?… – чую, що голос наче як знайомий. Але світло знадвору вдарило мені у вічі…

– Ти хто такий? – питаю. – Щось ніяк не розберу…

– Не впізнала… Це ж я!.. – а тоді як ухопить мене за плечі!

Притиснув дід мене до себе, та й цілує. А сам плаче навзрид.

– Чекай! Облиш мене! Ти, навіжений! – мені зробилося страшно. – Ти Василько чи Митро? Що за проява! Облиш мене скоро! – відпихаю його від себе.

– Маринко… Це ж я… Я! Твій Ілько… Але ти така стара… Ходімо до хати, – та й увів мене за руку.

Сіли ми поряд на дивані, мене аж трусить: я вже стара, сил не маю, а тут таке!

– Що ти мені таке говориш?… – шепчу, бо й голосу забракло, а у самої серце б’ється, мало не вискочить із грудей. – Ілько мій давно помер, уже більше сорока років минуло відтоді, як я його бачила і чула. Он, похоронка за портретом…

– І голос мій тобі геть не знайомий? – питає дід. А я таки тепер і дочула кволо, що таки-так: це мій Ілько так говорив.

– То ти й правда Ілько?… – і мені сперло подих. – Де ж ти був усі ці сорок років?

– Маринко… – дід обійняв мене за плечі, знов схлипує і цілує. – Моя ти голубонько сивенька… Ці роки збігли для мене, мов одна мить. Яке ж це життя коротке! А де я був… Як пішов на війну… Дійшов аж до Східної Пруссії, до Кенігсберга!

– Звідти прийшла мені похоронка, – кажу. – Я знаю, що мій Ілько десь там похований…

А він

1 ... 75 76 77 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"