Читати книгу - "Пташиний спів"

Чекати дуже важко. Дехто з хлопців падає духом. Бірн — я вам писав про нього — підходив до мене та казав, що немає про що хвилюватися. Я радий почути, що Фред Кемпбелл живий. Молодець!

Ось і все, мої любі мамо і тату, що я хочу сказати. Завтра ми дізнаємося, чи побачимося знов. Не хвилюйтеся за мене. Я не боюся того, що на мене чекає. Коли я був маленький, ви дуже добре до мене ставилися, і я вас не підведу. Будь ласка, пишіть мені ще — приємно отримувати новини з дому. Надішліть мені іще карток з зображенням Сент-Олбансу. Перекажіть Кітті, що я кохаю її. Ви найкращі батьки.

Поки він читав листа та заклеював конверт, Стівена душили сльози. Він уявив обличчя Грея та подумав про його передчуття, засноване на досвіді, — і відчув страшенну хвилю злості, яка підіймалася у грудях. Він вирвав з записника сторінку та почав писати:

Люба Ізабель! Я надсилаю цього листа на адресу твого будинку в Ам’єні. Можливо, він уже зруйнований, але я пишу тобі, бо мені більше немає кому писати.

Я сиджу під деревом в Ошонвілле — ми колись тут провели день. Як і інші сотні тисяч британських солдатів, я намагаюся роздумувати про свою смерть. Я пишу тобі, бо хочу сказати, що ти — єдина людина, яку я коли-небудь любив.

Скоріш за все, ти ніколи не отримаєш цього листа, але мені хотілося розказати кому-небудь про те, як це: сидіти тут на траві, у цю червневу п’ятницю, з вошами в одязі та гарячою тушонкою і чаєм у шлунку (можливо, це моя остання їжа), — та слухати, як гармати за спиною волають до неба.

Скоро тут зчиниться злочин проти природи. Я відчуваю це у своїй крові. Ці чоловіки та хлопці — вони бакалійники, клерки, садівники та батьки. Батьки маленьких дітей. Країна не може їх втратити.

Я боюся смерті. Я бачив, на що здатні снаряди. Я боюся, що можу весь день пролежати поранений у воронці вибуху. Ізабель, я дуже боюся того, що помру на самоті і нікому буде навіть доторкнутися до мене. Але я повинен бути прикладом для інших.

Завтра я першим вилізу з траншеї. Будь зі мною, Ізабель, — нехай твій дух завтра буде зі мною. Допоможи мені повести їх на те, що нас чекає.

Джек Фаєрбрейс написав:

Люба Маргарет!

Дякую за твій лист. Немає слів, щоби виразити, як я сумую. Він був нашим хлопчиком, світлом у нашому житті.

Але, мила Маргарет, ми мусимо бути сильними. Я дуже переживаю, як це вплинуло на тебе. Тут є багато речей, які мене відволікають від цього.

Я вірю, що на це воля Божа. Ми б хотіли, щоб він лишався з нами, — але Бог відає краще. Пам’ятаєш, як він бігав уздовж каналу за насінинкою кульбаби ? Як придумував смішні слова для речей, назви яких він не знав, коли був ще зовсім маленький ? Я увесь час згадую про це. Милостивий Бог послав мені багато спогадів про його дитинство, котрі вже ніби зникли з моєї пам’яті. Я тішуся ними, коли лежу тут вночі, — ті спогади мене заспокоюють. Я уявляю, що він зі мною, у моїх обіймах. Він був благословенням для нас, найкращим подарунком Господа — ми маємо бути вдячні.

Завтра солдати ідуть в атаку, і я думаю, що ми здобудемо велику перемогу. Скоро війна закінчиться, і я повернуся додому і буду дбати про тебе.

Бірн, який надсилав листи не так часто, як інші солдати, знайшов невеличкий папірець і написав братові. Охайні рядки синім чорнилом на клаптику паперу.

Любий Теде!

Я пишу тобі цей короткий лист на випадок, якщо ми більше ніколи не побачимося. Завтра ми йдемо