Читати книгу - "Велике плавання"

У вухах у мене дзвеніло. Я важко дихав, і повітря зі свистом виривалося з грудей.

Раз у раз я облизував свої пошерхлі губи, але вони вмить вкривалися немовби якоюсь кіркою.

Хитаючись, я ступив кілька кроків. Я спирався на весло, але воно ковзало у моїх спітнілих руках.

— Орніччо живий! Орніччо живий! — раптом пролунало у мене над самою головою.

Я відчув у лівому боці грудей нестерпний біль і, схопившись за серце, випустив весло у прибережні кущі, почуваючи, як колючки боляче розривають шкіру на моєму обличчі.

Насилу я розплющую очі.

Кімната така сліпучо-біла, що на очах у мене виступають сльози. Я хочу поворухнутися, але голова мені здається налитою свинцем, така вона важка. А ось поверх ковдри лежить моя рука. Яка вона тонка, біла і ніжна! Скільки часу потрібно було для того, щоб з моїх долонь і пальців зійшли зашкарублі мозолі?

Трикутна тінь швидко пробігає по стелі — це хтось пройшов повз вікно. Я пробую заговорити і сам не впізнаю свого голосу.

Відчиняються двері, і з щілини визирає злякане обличчя Хуана Роси.

— Роса, що зі мною? — питаю я, і мені самому смішно, яким тоненьким голосочком я промовляю.

Я починаю сміятися і сміюсь доти, поки мене не долає приступ кашлю. Хуан Роса так само перелякано дивиться на мене.

— Підійди сюди, Хуаното, — кажу я. — Чого ти боїшся?

Раптом страшний здогад спадає мені на думку, і я оглядаю свої руки, ноги і груди. Ні, на шкірі нема ніяких прищів і плям.

— Ісусе, Маріє, Иосифе, Йоакиме і Анно! — вигукує Роса, не переводячи подиху. — Франческо, ти впізнав мене? Ти не будеш більше кидатися на людей і гризти мотузки, якими тебе зв'язували?

Мені хочеться підняти руку і показати йому, яка вона біла і ніжна, наче у знатної синьйорити, але я не спроможний поворухнутися.

— Навіщо мене зв'язувати? — кажу я, і мене знову охоплює безпричиновий сміх. — Поглянь, я і без мотузків лежу, як зв'язаний.

— Значить, слава богу, ти вже одужуєш! — каже Роса з полегшенням і наважується підійти до мене на кілька кроків. — А ось ще п'ять днів тому ти стогнав у лихоманці і кидався на інших хворих. Лікар Чонка звелів тебе зв'язати як божевільного і зачинити у комірці… Але поглянь, яка це комірка! Поки що в ній зберігають харчі, але взагалі це буде дім для адмірала. Я сам для тебе побілив цю кімнату, бо раніше з щілин виповзали сколопендри і стоноги.

Знесилившись, я заплющую очі.

— Що тобі? — запитує Хуан Роса.

— Хуаното, — жалібно кажу я, — які страхіття мені снилися!

— Дурниці, — відповідає він, — ти марив. Так, безперечно, всі ці жахи — зруйнований форт, мої блукання під палючим сонцем, — все я бачив у маренні…

— Мені наснилося, що наш чудовий Навідад зруйнований. Ти чуєш, Хуаното? — жалібно кажу я.

— Тобі не можна ще так багато розмовляти, — відповідає Роса. — Ось я краще підсаджу тебе, і ти побачиш небо і море.

У вїдчинене вікно долинає тиха, сумна пісня. Я заплющую очі і слухаю.

— Це співають індіанці, — каже Роса. Він спушує солому і садовить мене. Він поводиться зі міною, як з дитиною, і я охоче скоряюсь йому. Але мені з вікна не видно моря. Перед моїми очима простягаються безмежні квадрати оброблених ланів, і де-не-де на них темніють людські постаті.

— Ну, а тепер засни, — каже Роса, — і спробуй якнайшвидше одужати.

Я знову вчусь ходити, як у дитинстві. Хуан Роса підтримує мене, і я ледве ступаю, підіймаючи ноги, мов чапля.

— Ось точнісінько так само ходить і синьйор де Кампанілла, адміралів секретар, — каже Роса, — він звівся на ноги два дні тому. А захворів він пізніше від тебе.

Я звертаю увагу на перев'язану руку Роси.

— Це ж ти мені її вивихнув, Ческо, — каже він, сміючись. — Недарма вчора я підходив до тебе з острахом. Але, нівроку, це на чотири дні звільнило мене від праці. А ти гадаєш, інакше мені дозволили б сидіти тут і байдикувати?

Ми виходимо на терасу. Майбутній будинок адмірала ще не закінчено, але він уже й тепер зовні дуже гарний.

З каменю, як і будинок адмірала, побудовано церкву і міський склад. Інші будівлі будуть дерев'яні. Каменярі працювали всю ніч на 6 січня, але натомість на хрещення у церкві було відправлено першу урочисту обідню.

Це все пояснює мені Хуан Роса, поки я, з його допомогою, оглядаю будинок.

— Адмірал зараз сам хворий, — каже Хуаното, — але він звелів, щоб його звідси перенесли у приміщення складу. Ось бачиш цю довгу будівлю? Там зараз влаштували лазарет.

— Так багато зараз хворих у Навідаді? — запитую я.

— Наша колонія називається Ізабелла, — відповідає Хуан Роса, трохи помовчавши. — Ти все одно про це довідаєшся рано чи пізно… Форт Різдва загинув, і загинули всі його мешканці, крім Орніччо! — додає він квапливо.

Він занепокоєно слідкує. за виразом мого обличчя, але я слухаю його спокійно. Отже, це був не сон. Отже, я