Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

У нас з’явилося багато роботи... Ми все перевіряли...»

«Дорослі шушукалися... Я чув...

Із мого року народження (вісімдесят шостого) — ні хлопців, ні дівчат у нас у селі нема. Один я. Лікарі не дозволяли... Страхали маму... Щось таке... А мама втекла з лікарні й сховалася в бабуні. І тут я... Найшовся... Ну, вродився, значить. Я все це підслухав...

Братика й сестрички в мене нема. А я дуже хочу. А звідки діти беруться? Я б пішов і найшов собі братика.

Бабуся мені по-різному каже:

— Бусел у дзьобі приносить. А то, бува, на полі дівчинка виростає. Хлопчиків у ягодах находять, якщо пташка кине.

Мама не так каже, каже:

— Ти мені з неба впав.

— Як?

— Дощ пішов, і ти мені просто в руки впав.

Тьотю, ви писателька? Скажіть, як це мене могло не буть? А де б я був? Десь високо, на небі? На другій планеті?..»

«Раніше я любила ходити на виставки... Дивитися картини...

До нас у місто привезли виставку. Про Чорнобиль. Біжить лісом лоша, з самих ніг, їх десь вісім-десять, теля о трьох головах, сидять у клітці лисі кролики, ну як пластмасові... Люди гуляють у лузі в скафандрах... Дерева вищі од церков, а квіти, як дерева... Я до кінця не додивилася. Наткнулася на картину: хлопчик тягне руки, може, до кульбабки, може, до сонця, а в цього хлопчика замість носа... хобот. Захотілося плакати, кричати: «Не треба нам таких виставок! Не возіть! І так усі кругом водно про смерть говорять. Про мутантів. Не хочу!!» Перший день на виставці були люди, прийшли, а потім ні душі. У Москві, Петербурзі, писали в газетах, юрмами на неї ходили. А в нас — порожній зал.

Я їздила в Австрію на лікування, там є люди, що в себе вдома можуть повісити таку фотографію. Хлопчика з хоботом... Чи замість рук у нього ласти... І щодня на неї дивитися, щоб не забувати за тих, кому погано. Але коли живеш тут... То це не фантастика й не мистецтво, а життя. Моє життя... Якби мені вибирати, то я краще в себе в кімнаті повішу якийсь гарний пейзаж, щоб усе там було нормальне: і дерева, і птахи. Звичайне. Радісне... Хочу думати про гарне...»

«Першого року після аварії...

У нас у селищі зникли горобці. Вони валялися всюди: по садах, на асфальті. Їх згрібали й вивозили в контейнерах із листям. Того року листя не дозволяли палити, воно було радіоактивне. Листя закопували.

Через два роки горобці з’явилися. Ми раділи, гукали один одному: «Я вчора бачила горобця... Вони вернулися...»

Пропали хрущі. Досі їх нема. Може, і вони вернуться, років через сто чи тисячу, як наш учитель каже. Навіть я їх не побачу.. А мені дев’ять років...

А як моя бабуся? Вона ж старенька...»

«Перше вересня... Шкільна лінійка...

І жодного букета. У квітах, ми вже знали, багато радіації. Перед початком навчального року в школі орудували не столярі й малярі, як раніше, а солдати. Вони косили квіти, знімали й кудись відвозили землю на машинах із причепами. Вирубали великий старий парк. Старі липи. Баба Надя... Її завше закликали до хати, коли хтось помирав. Поголосити. Почитать молитов. «Грім не вдарив... Суш не напала... Море не залляло... Лежать як чорнії гроби...» — вона над деревами, як над людьми, голосила. — А мій ти дубочку... Моя ти яблунько...»

А через рік нас усіх евакуювали, село закопали. Мій тато — шофер, він туди їздив і розказував. Спочатку викопують велику яму... На п’ять метрів... Під’їздять пожежники. Із брандспойтів миють хату від гребеня до підмурка, щоб не збити радіоактивного пилу. Вікна, дах, поріг — усе миють... А потім кран стягує хату з місця й ставить у яму... Валяються ляльки, книжки, банки... Екскаватор підгрібає... Усе засипають піском, глиною, втрамбовують. Замість села — рівне поле. Там лежить наша хата. І школа, і сільрада... Там мій гербарій і два альбоми марок, я все мріяла їх забрати.

Був у мене велосипед... Його тільки-но мені купили...»

«Мені дванадцять років...

Я цілий час удома, я — інвалід. У нас дома поштар приносить пенсію мені й дідусеві. Дівчатка в класі, коли дізналися, що в мене рак крови, боялися зі мною сидіти. Торкатися... А я дивилася на свої руки... На свій портфель і зошити... Нічого не помінялося. Чого мене бояться?

Лікарі сказали: я захворіла, тому що мій тато працював у Чорнобилі. А я після того народилася.

А я люблю тата...»

«Я ніколи не бачила стільки солдатів...

Солдати мили дерева, хати, дахи... Мили колгоспних корів... Я собі думала: «Бідні звірі в лісі! Їх ніхто не миє. Вони всі вмруть. І лісу ніхто не миє. І він умре».

Вчителька сказала: «Намалюйте радіацію». Я намалювала, як іде жовтий дощ... І тече червона річка...»

«Із дитинства любив техніку... Я мріяв... Виросту — буду технарем, як тато, він техніку обожнював. Ми разом із ним весь час щось конструювали. Будували.

Тато поїхав... Я не чув, як він збирався. Я спав. Уранці побачив заплакану маму: «Наш тато — в Чорнобилі».

Ждали тата, як із війни...

Він вернувся й став знов ходити на завод. Нічого не розказував. А я в школі всім хвалився, що мій тато приїхав із Чорнобиля, він — ліквідатор, а ліквідатори — це ті, хто помагав ліквідовувати аварію. Герої! Хлопці мені заздрили.

Через рік тато захворів...

Ми гуляли в лікарняному сквері... Це вже після другої операції... І він уперше забалакав зі мною за Чорнобиль... Працювали вони неподалік од реактора. Тихо-мирно, згадував, гарно. А в цей час щось діється. Сади цвітуть. Для кого? Люди з сіл геть подалися. Переїздили через місто Прип’ять: на балконі висить білизна, горщики з квітами. Стоїть під кущем велосипед із брезентовою торбою поштарською, повною газет і листів. І на ній пташине гніздо. Як у кіно, я бачив...

Вони «чистили» те, що треба було кинути. Знімали ґрунт, забруднений цезієм і стронцієм. Назавтра — все знов «клацало».

«На прощання нам потисли руки й вручили довідки з подякою за самовідданість». Батько згадував і згадував... Востаннє, коли вернувся з лікарні, сказав нам: «Якщо лишуся живий, ніякої хімії, ніякої фізики. Піду з заводу... Тільки в пастухи...»

Ми з мамою лишилися вдвох. Я не піду в технічний вуз, як мама собі мріє. У той, де тато вчився...»

«У мене є маленький братик...

Він