Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Його ще не було, коли те сталося».

«Ночами я літаю...

Літаю серед яскравого світла... Це не реальність і не потойбіччя. Це і те, і друге, і третє. Уві сні я знаю, що можу ввійти всередину цього світу, побути в ньому... Чи лишитися? Язик задерев’янів, дихання неправильне, але мені там ні з ким не треба розмовляти. Щось подібне зі мною вже колись бувало. Але — коли? Я не пам’ятаю... Розпирає прагнення злитися водно, але нікого не бачу... Тільки світло... Таке відчуття, наче можу його помацати... Який я величезний! Із усіма, але вже збоку, окремо. Сам. Коли я був маленьким, я деякі кольорові зображення бачив так, як оце тепер. У цьому сні... Настає момент, коли я ні про що інше думати вже не можу. Тільки... Зненацька розчиниться вікно... Наглий порив вітру. Що це? Звідки? Куди? Між мною і кимось встановлюється зв’язок... Контакт... Але як заважають ці сірі лікарняні стіни... Який я кволий іще... Світло я затуляю головою, бо воно заважає бачити... Пнувся, пнувся... Став дивитися поверх...

І прийшла мама. Вчора вона повісила в палаті ікону. Щось там шепоче в кутку, стає навколішки. Вони всі мовчать: професор, лікарі, медсестри. Думають, я не підозрюю... Не знаю, що скоро вмру. А я ночами вчуся літати...

Хто сказав, що літати легко?

Колись я писав вірші. Закохався в дівчинку, в п’ятому класі... У сьомому відкрив, що є смерть... Мій улюблений поет Ґарсія Лорка. Вичитав у нього: «темний корінь крику». Вночі вірші звучать інакше. По-іншому... Почав учитися літати... Не подобається мені ця гра, але що вдієш?

Мого найкращого друга звали Андрій... Йому зробили дві операції й відіслали додому. Через півроку мала бути третя... Він повісився на своєму паску... В порожньому класі, коли всі подались на урок фізкультури. Лікарі йому заборонили бігати, стрибати, а він був найкращий футболіст у школі. До... До операції...

Я тут мав багато друзів... Юля, Катя, Вадим, Оксана, Олег... Тепер — Андрій... «Ми помремо й увійдемо в науку», — казав Андрій. «Ми помремо, і нас забудуть», — так вважала Катя. «Коли я помру, не ховайте мене на цвинтарі, я боюсь цвинтаря, там тільки мерці й ворони. А поховайте в полі...» — просила Оксана. «Ми помремо!..» — плакала Юля.

Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся... Вони там...»

Самотній людський голос

«Я недавно була така щаслива. Чого? Забула...

Все це лишилося десь у іншім житті. Не розумію... Не знаю, як знов змогла жити. Захотіла жити. От — сміюсь, балакаю. Я так тужила... Була мов паралізована. Хотілося з кимось говорити, але не з людей. Зайду до церкви, там тихо-тихо, як у горах буває. Тихо-тихо. Там можна забути своє життя. А рано прокинуся... Лапаю рукою... Де він? Його подушка, його запах... Пташечка маленька незнайома бігає по підвіконню з маленьким дзвіночком і будить, я ніколи раніше такого звуку, такого голосу не чула. Де він? Я не все можу передати, не все проказується. Не розумію, як лишилася жити. Увечері дочка підійде: «Мамо, я уроки вже вивчила». Тут тільки згадаю, що маю діти. А він же де? «Мамо, у мене ґудзичок відірвався. Приший». Як мені піти за ним? Стрітися. Заплющу очі й думаю про нього, доки не засну. Уві сні він приходить, але тільки мигцем, накоротко. Зараз і зникає. Я навіть його ходу чую... От куди він щезає? Де? А так же вмирати не хотів. Дивиться у вікно й дивиться. На небо. Я йому одну подушку підкладу, другу, третю... Щоб вище в голови. Він довго вмирав... Цілий рік... Не могли ми розлучиться... (Довго мовчить).

Ні-ні, не бійтеся, не заплачу... Я плакати розучилася. Хочу говорити... Другий раз так тяжко, так нестерпно — хочу сказати собі, переконати, що я нічого не пам’ятаю. Як моя подруга. Щоб не здуріти... Вона... Наші чоловіки одного року померли, вони разом у Чорнобилі були. Вона вже заміж збирається, хоче забути, причинити ці двері. Двері туди... За ним... Ні-ні, я її розумію. Я знаю... Треба жити. У неї діти... Ми десь побували, де ще ніхто не був, щось таке бачили, чого ніхто не бачив. Мовчу-мовчу, а якось у поїзді почала розказувать незнайомим людям. Нащо? Страшно самій ...

Він поїхав у Чорнобиль на мій день народження... Гості ще за столом сиділи, він у них перепросився. Поцілував. А машина вже під вікнами чекала. Дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. Мій день народження... Він — монтажник, їздив по цілому Союзу, а я на нього чекала. Так роками повелося. Ми жили, як закохані — прощання й стрічання. А тоді... Страхом тільки наших мам пойняло, його маму й мою, а ми з ним страху не мали. Тепер думаю: чому? Ми ж знали, куди він іде? Ну, що б узяти в сусідського хлопця підручник фізики за десятий клас і хоч би погортать. Він там простоволосий ходив. У інших його хлопців за рік усе волосся повилазило, а в нього, навпаки, чуприна зробилася ще буйніша. Нікого їх уже нема. Його бригада, семеро душ, усі померли. Молоді... Один за одним... Перший через три роки вмер. Ну, думали: випадок. Доля. За ним другий, третій, четвертий... Тепер кожен чекав, коли ж він... Ось як вони жили! Мій чоловік умер останнім. Монтажники-верхолази. Вони відключали світло по вивезених селах, лазили на стовпи. По мертвих хатах, вулицях. Цілий час нагорі, на висоті. Зросту в нього під два метри, вага — дев’яносто кілограмів, хто його міг такого вбити? Довго ми страху не мали... (Несподівано всміхається).

Ах, яка я була щаслива! Вернувся... Я його побачила... У домі — свято, завжди, як він вертався, бувало свято. Нічна сорочка в мене є довга-довга, гарна-гарна, я в неї вбиралася. Любила дорогу білизну, вона в мене вся добірна, але ця сорочка особлива. Святешня. Для першого нашого дня. Ночі... Я всеньке його тіло знала напам’ять, я все цілувала. Мені, бувало, навіть сон присниться, наче я якась частина його тіла, — такі ми нероздільні. Без нього скучала дуже, мені без