Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Охорона? Справді? – Ждан Липа вигнув брови. – Невже батько вважає мене настільки беззахисним, щоб присилати супровід?

Він стояв біля воріт академії в оточенні кількох мечників, озброєних до зубів. Я терпляче вичікувала зі зручного місця.

– Справа не у вашій майстерності як мечника, а в майстерності чорнокнижника зживати зі світу, – відповідав йому чоловік, видно, командир охорони, найнятої родиною Лип.

– Якщо мене засміють, очікуйте помсти, – рикнув Ждан.

Вони рушили, я кралась за ними. Звідусіль віяло страхом. Зачинені віконниці, стрімкі перебіжки між будинками, спустілі вулиці й площі. Одне слово «чорнокнижник» напустило на магів такого жаху, як на вигнанців – Пустельні барси.

Ми боялись плямистої нечисті, бо все в ній було дике, нелюдське… Ніхто не знав тієї зброї, що захистила б від неї. Невже маги не вміють бороти чорнокнижників? О, який високий цивілізований світ, що валиться від однієї людини, яку торкнула дивна матерія – темрява!

Час від часу пролітали мечники на велетенських вовках. Вони стежили за будь-якими підозрілими рухами, вишукували небезпеку… Нарешті Ждан дістався маєтку. Я принишкла та зміряла будівлю поглядом. Неприступна фортеця. Ледь не палац за високим зачарованим муром.

«Захисні закляття на кожному клаптику, – мовила Книга. – Ти не пройдеш. Облиш».

Авжеж, я не збиралась обкрадати маєток зараз. Навіть коли в Полярній пустці ми рушали на ведмедя, то мали план, знали територію та супротивника в обличчя. Я прийшла, щоб заглянути в це обличчя. Воно дихало лютою відсіччю. Ще й мечники носилися всюди: очікування нападу чорнокнижника – не найкращий час, щоб обкрадати маєток.

«Хоч крапля здорового глузду говорить у тобі», – хмикнула Книга.

«Сподіваюсь, у тобі вона заговорить також і підкаже мені, як подолати захисні закляття», – натягнуто всміхнулася я.

Навчання в академії продовжувалось день за днем. Застережні заходи, комендантська година – усе це нікуди не зникло. А проте, студенти й мешканці Підлісся помалу відходили від жаху. Мені запам’яталось, як я складала свій перший письмовий залік – уже звичний психологічний звіт.

«Яке ваше ставлення до темряви?»

Це було легко. Я писала: «Темрява – це зло. Найгірша зараза, що поглинає наш світ. Її потрібно нищити всіма доступними методами…»

Я була впевнена в своїх думках, та коли здавала звіт, мені нестерпно хотілося знати, що написали інші. Переді мною був хлопець. Він клав аркуш на стіл, і я була певна, що списаний він магічним пером, а отже, доступний для читацького трансу. Лише поглядом зачепити краєчок…

Так. Я вихопила кілька речень: «… і я не вірю, що можна свідомо погодитися на таке. Темна перевага – це якісь казочки. Те, що ворожбити бачать майбутнє – лише галюцинації. Те, що сараскири не відчувають болю – це вада нервової системи. А те, що чорнокнижники поширюють темряву – це заразливість. Це шлях поширення хвороби…»

Я відхитнулась. Це був якийсь жах. Назвати темряву хворобою… Це було занадто. Це як заперечити всю вину чорних магів, обілити її. Мовляв, не зліться, якщо чорнокнижник вбив вашого брата – він не тямив, що робив, через хворобу, а тому ми маємо рятувати його, а не тих, кого він ще планує вбити.

Жах, жах, жах і ще раз жах. Я спробувала запам’ятати того хлопця, щоб дізнатись, як його оцінили. За такі думки він би не отримав п’ятірки. А ось я – сумлінна студентка – усі заліки складала на «п’ять». Весь час присвячувала навчанню, а те, що залишалось – лише одному. Плану викрадення Ока всепам’яті.

«Воно тобі не треба, – постогнувала Книга. – Як ти уявляєш це? Хай навіть ти викрадеш артефакт – і що далі? Хай навіть побачиш, як він виходить з Полярної пустки – і що??? З того часу він ходить вісімнадцять років! Ти стільки ж ходитимеш за ним? А потім ще стільки, і ще, і ще, і ще?»

«От викраду Око всепам’яті – там видно буде».

«Це самогубство, – фиркала вона. – Краще вже закохати в себе Ждана та змусити його власноруч винести тобі артефакт».

Я просто витріщилась на того Ждана, коли почула таке. Абсурд, зовсім не вигнанські методи.

«Тобто, ти відмовляєшся мені допомагати?» – спитала роздратовано.

«Я не хочу, щоб ти це робила. Я хочу, щоб ти слухала мене й поважала, говорила зі мною із трепетом, слову моєму не перечила і завжди пам’ятала, що перед тобою – величний тисячолітній артефакт. А ще я хочу, щоб ти здала… сама знаєш кого», – єхидно закінчила Книга.

«Тобто, ти хочеш, щоб я пішла туди сама, попалася і вбилася – і тоді в тебе не буде господині?»

«Краще ніякої господині, ніж така!»

Я просто захлинулась. І це слова… мого власного артефакту?

«Та щоб ти… котилася до попелу фенікса!» – подумки вигукнула я.

«Луска зеленого дракона! Та ти вже лайку мою перебираєш!»

«А тепер слухай сюди, – я справді розізлилась. – Коли такі твої слова, коли тобі краще ніякої господині, ніж така, як я… То забирайся від мене геть. На крок до мене не підходь. Заберися мені з голови, не слухай мене і не говори зі мною! Краще ніякого артефакту, ніж такий, як ти».