Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Є такі люди, яких одразу виділяєш із натовпу. І це не завжди знаменитості, чиї імена у всіх на вустах… Не завжди ті вискочки, які пнуться привернути увагу… Часом це тихі непримітні люди, які намагаються залишитись невидимими. Наче тіні, вони проходять повз тебе, та якщо ти вмієш дивитись, ти побачиш їх. Ти проведеш їх поглядом і зрозумієш: обов’язково щось ховається під цією напускною неприродною сірістю.

Сара Булька, книжниця з нашої групи. Я вже кілька разів відзначала її, але вперше серйозно придивилась до неї лише сьогодні на парі історії. Дем’ян Бурезнай різким голосом читав лекцію.

– Так до влади прийшла нинішня династія – династія Сонцесяйних, – провадив він. – Саме Устим Сонцесяйний довів, що драконів можна знищувати. Володіючи могутньою магією світла, він пропалював наскрізь їхню луску, яку не брали вогонь і мечі. Люди пішли за ним. Перша переможна битва проти драконів, очолювана самим Устимом Сонцесяйним, датується… Саро Булько! – перемінився викладач. – Невже ви спите?

Десятки очей звернулись до неї. Сара Булька сиділа із заплющеними очима й наче знехотя розплющила їх.

– Зовсім ні, – заперечила вона.

– Справді? – не повірив викладач. – Повторіть, що я щойно розказував.

– Як забажаєте, – стенула плечима. – Ви наблизились до датування першої переможної битви проти драконів, очолюваної Устимом Сонцесяйним. Але ви помились. Устим Сонцесяйний – діяч перших десятиліть Ери артефактів, він заколотник, що убив свого брата, аби посісти престол. Певне, ви мали на увазі Юстима Сонцесяйного: він справді очолював ту визначальну битву.

Зала просто заніміла. Дем’ян Бурезнай переплутав історичних діячів, вчепився до студентки, що дрімала на його парі – і вона підколола його. Ніхто більше не помітив помилки чи не знайшов сміливості сказати про це.

Хіба тільки Стефа відреагувала – зовсім не так, як всі. Спершу глянула на Сару, мов та меле маячню, та коли викладач не знайшовся, щоб заперечити, вчепилася у Книгу. І відчепилась від неї сама не своя, заніміла й бліда.

– Раджу тримати зоровий контакт із викладачем, – буркнув Дем’ян Бурезнай. – Дослідження свідчать, що так краще сприймається матеріал.

– Лише якщо студент – візуал. Якщо ж він – аудіал, зоровий контакт розсіює увагу, – заперечила Сара.

Ось тоді я вперше серйозно зацікавилась нею. Поміж думок про чорнокнижника та Око всепам’яті проскочила Сара Булька. Непримітна мовчазна книжниця, яка не подасть голос першою, але завжди знає, що відповісти, коли хтось вчепиться до неї.

Незмінний її елемент – коротка мантія. Вона надавала їй загадковості, обличчя облямовував каптур. Сара трималася тіні: коли її торкало сонце, вона невдоволено хмурилась. Біляве волосся заплетене у косу чи дві. Здавалося, дві косички – це ж кумедно, по-дитячому, але обличчя її було серйозне, зовсім не смішне.

«Визнаю, у тебе також обличчя не смішне», – хмикнула Книга.

Я отримала ілюзію старіння однією з перших. Молода жвава книжниця освітила мене спалахом Книги та сказала зайти за тиждень. Щоб не затримувати черги, я вийшла в коридор і стала дочікуватись Катаріни. Аж раптом цупка рука схопила мене й притиснула до стіни. Я зрозуміла, що це Ратмир, і хотіла вихопити кинджал… але дивна мана постала перед очима.

Поплили ніжні приємні кольори… Завихрили кола, спіралі… Наче хтось приголубив мене, запевнив, що все буде добре. Я відчула дивну знемогу, небажання думати чи йти. На душі був спокій і тривога водночас. Тривога – бо надто штучний, неприродний цей спокій, щоб бути моїм!

Аж тут мана обірвалась.

Я сахнулась і побачила Мирона – нашого сусіда на лекціях.

– Ратмире Душокраде, хіба ви не знаєте, що не існує гіпнотичних артефактів? – незворушно кинув він.

Ратмир невільно відійшов, в руці був дивний кулон. Торкнувши його поглядом, я зрозуміла, звідки взялися кола й спіралі.

– Ну, звісно, не існує, – погодився Ратмир.

Мене охопив гнів. Оце їхнє «не існує» сказало достатньо, більше за всі лекції про артефакти. Намагатись загіпнозувати мене – це була якась підлість. Замість того, щоб кинути мені виклик, піти на відкриту боротьбу, зійтися в поєдинку… він вирішив узяти мене підступом, як ті останні покидьки, що купували в магів отруйний газ і закидали його до сплячого іглу!

Мені вже не треба було дочікуватись його випаду, мене відпустив той трепетний страх перед ним. Я ледве не кинулась на нього, але Книга спинила мене:

«Дурепа, – мовила вона. – Він хотів стерти тобі пам’ять, щоб не вбивати тебе. Втім, тепер він точно тебе вб’є».

– Щось трапилось? – почувся стурбований голос Катрі.

– Нічого не трапилось, – із притиском мовила я. – Але трапиться з чиєюсь вовчою горлянкою наступного разу, – прошипіла так, щоб тільки Ратмир почув.

Ні запевняння Книги, ні злякане личко Катрі не вгамували моєї злості. Стерти пам’ять, загіпнозувати – я не розуміла цього, не бачила за цим благородного пориву. І тільки похмурий пронизливий погляд Ратмирових очей змусив мене пригадати: я все-таки його боюсь.

Місто було, як на голках. Варто було собаці заскавуліти чи вітру завити десь у кутку – люди сахались від жаху. Розмови про чорнокнижника чулися скрізь.