Читати книгу - "Гра янгола"

Я рвучко обернувся й побачив похмуре обличчя з гострими рисами, яке дивилося на мене з тривогою й страхом.

– Хто ви й що тут робите?

– Мене звати Давид Мартін, і мене послав до вас адвокат Валера, – зімпровізував я.

Алісія Марласка стиснула губи.

– А що сталося з тим, який приходить завжди?

Я зрозумів, що сеньйора Марласка прийняла мене за кур’єра контори Валера й думає, що я приніс папери на підпис або якесь послання від адвокатів. На мить я оцінив можливість прикинутися таким кур’єром, але щось у виразі цієї жінки підказало мені, що вона наслухалася у своєму житті надто багато брехень, щоб повірити в ще одну.

– Я не працюю в конторі, сеньйоро Марласка. Причина мого візиту має особистий характер. Я хотів би запитати вас, чи зможете ви приділити мені кілька хвилин для розмови про один із будинків вашого покійного чоловіка, дона Дієґо.

Удова зблідла й відвела погляд. Вона спиралася на ціпок, і я побачив на вході до галереї інвалідний візок, у якому вона, певно, проводила більше часу, аніж хотіла собі признатися.

– Більше не існує жодного будинку, що належав би моєму чоловікові, сеньйоре…

– Мартін.

– Усе дісталося банкам, сеньйоре Мартін. Усе, крім цього будинку, який, за порадою сеньйора Валера-батька, я записала на своє ім’я. Усе інше його майно розтягли стерв’ятники…

– Я мав на увазі будинок із вежею на вулиці Фласадерс.

Удова зітхнула. Я прикинув, що їй має бути десь шістдесят або шістдесят п’ять років. Чари від тієї, яка була жінкою незрівнянної краси, певне, розвіялися зовсім недавно.

– Забудьте про той будинок. Те місце прокляте.

– На жаль, я не можу забути про нього. Я в ньому живу.

Сеньйора Марласка насупила брови.

– Я думала, ніхто не зможе в ньому жити. Він стояв порожній багато років.

– Я винайняв його вже досить давно. Причина мого візиту полягає в тому, що, облаштовуючись, я знайшов чимало особистих речей, які, думаю, належали вашому покійному чоловікові, а можливо, і вам.

– Мого нічого немає в тому будинку. Усе, що ви знайшли, певно, належало тій жінці…

– Ірен Сабіно?

Алісія Марласка гірко посміхнулася.

– Що вам насправді хочеться знати, сеньйоре Мартін? Скажіть мені правду. Ви прийшли сюди не для того, щоб повернути мені старі речі мого покійного чоловіка.

Ми мовчки переглянулися, і я зрозумів, що не можу й не хочу брехати цій жінці. Категорично не хочу.

– Я намагаюся з’ясувати, що сталося з вашим чоловіком, сеньйоро Марласка.

– Навіщо?

– Бо зі мною, схоже, відбувається те саме.

У домі Марласки я відчув атмосферу покинутого пантеону, характерну для великих будинків, у яких панують відсутність і нестача. Далекий від днів свого багатства та своєї слави, від тих часів, коли ціле військо слуг утримувало його в бездоганній чистоті та охайності, будинок перетворився тепер на руїну. Шпалери на стінах повідклеювалися. Плити підлоги розхиталися й позсувалися. Меблі потріскалися від вогкості й холоду; від стелі повідвалювалися шматки тиньку, а великі килими порозсмикувалися й злиняли. Я допоміг удові вмоститися в кріслі на коліщатах і, керуючись її розпорядженнями, покотив його до читальної зали, у якій майже не залишилося ані книжок, ані картин.

– Я мусила продати більшу частину речей, щоб якось вижити, – пояснила вдова. – Якби не адвокат Валера, який щомісяця надсилає мені невеличку пенсію коштом його контори, я б не знала, що й робити.

– Ви живете тут сама-одна?

Удова кивнула головою.

– Це мій дім. Єдиний дім, де я була щаслива, хоча відтоді вже й минуло багато років. Я завжди жила тут і тут помру. Пробачте, що я вам нічого не запропонувала. Мене вже давно ніхто не навідує, і я вже забула, як треба приймати гостей. Ви любите каву чи чай?

– Дякую, нічого не треба.

Сеньйора Марласка всміхнулася й показала на крісло, у яке я сів.

– Це було улюблене крісло мого чоловіка. Він мав звичай сидіти в ньому до пізньої ночі біля вогню. Я іноді сідала поруч із ним і слухала його. Йому подобалося розповідати мені всілякі історії, принаймні тоді. Ми були дуже щасливі в цьому домі.

– А що сталося?

Удова стенула плечима, і її погляд загубився в попелі вогнища.

– Ви певні, що хочете почути цю історію?

– Дуже хочу.

24

– Сказати правду, я вже не пам’ятаю, коли мій чоловік Дієґо познайомився з нею. Лише пам’ятаю, що від якогось часу він почав згадувати про неї ніби мимохідь, і скоро не стало дня, щоб я не чула, як він промовляє її ім’я: Ірен Сабіно. Він мені розповів, що його познайомив із нею чоловік на ім’я Даміан Роурес, який організовував сеанси спіритизму в одному з приміщень на вулиці Елізабетс. Дієґо вивчав релігії й брав участь у деяких ритуалах і церемоніях як спостерігач. У ті дні Ірен Сабіно була однією з найпопулярніших актрис Паралело. Вона була красуня, цього я не стану заперечувати. Але в усьому іншому… Думаю, вона навряд чи вміла рахувати більш як до десяти. Розповідали, ніби вона народилася в нетрях біля пляжу Боґатель, що мати покинула її немовлям у Соморостро й вона виросла серед жебраків та людей, які там переховувалися. Вона почала танцювати в шинках та в кабаре на проспектах Раваль і Паралель у чотирнадцять років. Танцювати – це тільки так говориться. Думаю, вона стала повією ще до того, як навчилася читати, якщо взагалі коли-небудь навчилася. Протягом багатьох років вона була головною зіркою в закладі «Ла Кріолья», принаймні так розповідали. Потім перейшла до інших кабаре, вищої категорії. Гадаю, що в «Аполло» вона познайомилася з таким собі Хуаном Корбера, що його всі знали як Жако. Жако став її промоутером і, певно, коханцем. Саме Жако вигадав для неї ім’я Ірен Сабіно й легенду, ніби вона таємна дочка однієї великої паризької зірки та князя з вищого європейського світу. Я не знаю, яке було її справжнє ім’я. І чи взагалі воно в неї було. Жако став приводити її на сеанси спіритизму, певно, за підказкою Роуреса, і обидва ділили прибутки від продажу її рекламної невинності багатим і знудженим чоловікам, які ходили на ті фарси, щоб убити монотонність свого існування. Вони стверджували, що її фах –