Читати книгу - "Гра янгола"

– Оце такий у вас план…

– Оце такий у мене план, і, як бачиш, у ньому немає нічого поганого.

Ізабелла насупила брови.

– Нічого не вийде. Сеньйор Семпере спостережливий, як ніхто інший, і він відразу здогадається: тут щось не так.

– Усе вийде. А якщо Семпере здивується, ти йому скажеш, що коли покупці бачать за прилавком таку милу й симпатичну дівчину, то вони ширше розв’язують свої гаманці й платять більше.

– Таке відбувається в тих бридких забігайлівках, куди ви полюбляєте ходити, але не в книгарнях.

– Неправда. Коли я заходжу до книгарні й зустрічаюся з продавчинею, такою чарівною, як ти, то ладен буду купити навіть книжку, яка здобула останню національну премію з літератури.

– Це тільки тому, що розум у вас брудніший, аніж сідало в курнику.

– Але я маю, чи точніше буде сказати, ми маємо борг вдячності перед Семпере.

– Це удар нижче пояса.

– Тоді не примушуй мене вдарити ще нижче.

Отже, я застосував усі можливі засоби переконування, спершу розбудивши в ній цікавість, потім почуття марнославства, а потім інстинкт доброти й нарешті докори сумління. Ізабелла опустила погляд і повільно кивнула головою.

– І коли ви хочете запустити в дію свій план із німфою, що принесе хліб під пахвою?

– Не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.

– Сьогодні?

– Сьогодні пополудні.

– Скажіть мені правду. Це стратегічний план для того, щоб відмити гроші, які вам платить ваш хазяїн, і очистити своє сумління, чи ваше сумління й справді перебуває там, де повинна бути?

– Ти ж знаєш, що мої мотиви завжди егоїстичні.

– А що буде, коли сеньйор Семпере скаже мені «ні»?

– Головне – переконайся, що син буде в крамниці, і прийди туди, вдягнена, як на свято, а не як на похорон.

– Це план принизливий і нахабний.

– І ти від нього в захваті.

Ізабелла нарешті всміхнулася лукавою усмішкою.

– А що, як у сина раптом пробудиться рішучість і він переступить через свою межу?

– Я тобі гарантую, що спадкоємець не посміє доторкнутися до тебе навіть пальцем, якщо поруч не буде священика і його рішучість не буде скріплена церковним посвідченням про шлюб.

– Якими різними бувають чоловіки!

– Ти це зробиш?

– Для вас?

– Для літератури.

23

Коли я вийшов на вулицю, на мене налетів холодний і кусючий вітер, що нетерпляче підмітав вулиці, і я зрозумів, що осінь навшпиньки увійшла в Барселону. На майдані Паласіо я сів на трамвай, що чекав, порожній, наче пастка на мишей, виготовлена з кутого заліза. Я сів біля вікна й заплатив кондукторові за квиток.

– Ви до Саріа? – запитав він.

– До самого майдану.

Я прихилився головою до вікна, і незабаром трамвай смикнувся й рушив. Я заплющив очі й задрімав, як тільки можна задрімати на борту одного із сучасних механічних транспортних засобів, задрімав сном людини з новітнього часу. Мені наснилося, що я їду в поїзді, виготовленому з чорних кісток і з вагонами у формі труни, який перетинає порожню Барселону, усіяну порожніми оболонками одягу, так, ніби людські тіла, які були в них, випарувалися. Справжні хащі капелюхів й одягу, костюмів і черевиків накривали вулиці, огорнуті моторошною тишею. За паровозом тягся слід червоного диму, який розсипався в небі, наче картина, що розпалася на дрібні шматочки. Хазяїн, усміхнений, сидів біля мене. Він був у білому костюмі та в рукавичках. Щось темне й густе скапувало з пучок його пальців.

– Що сталося з людьми?

– Зберігайте віру, Мартін. Зберігайте віру.

Коли я прокинувся, трамвай повільно виїжджав на майдан Саріа. Я зійшов, перш ніж він зупинився повністю, і звернув у вуличку Майор-де-Саріа, яка круто підіймалася вгору. Через п’ятнадцять хвилин я був на місці своєї мети.

Шосе Вальвідрера починалося між дерев густого парку, відразу за вимуруваним із червоної цегли замком коледжу Святого Іґнасіо. Вулиця, накрита густим листям дерев, підіймалася в гори між двома рядами окремих будинків. Низькі хмари висіли над схилом пагорба й розпадалися на клапті туману. Я йшов тротуаром із боку непарних чисел і пильно придивлявся до стін та ґратчастих огорож, шукаючи номери будинків. Далі виднілися фасади з потемнілого каменю та пересохлі фонтани між стежками, що заросли бур’яном. Я пройшов ділянку тротуару, затінену довгим рядом кипарисів, і побачив, що нумерація будинків перестрибувала від номера одинадцятого до п’ятнадцятого. Збентежений, я зупинився й рушив назад, шукаючи номер тринадцятий. Я вже почав підозрювати, що секретарка адвоката Валера виявилася більш проникливою, ніж здавалося, і дала мені неправильну адресу, коли помітив у глибині проходу, що відгалужувався від тротуару, десь на відстані півсотні метрів, чорну ґратчасту огорожу, над якою схрещувалися два списи.

Я увійшов у цей вузенький, вимощений бруківкою провулок і наблизився до огорожі. Густий і занедбаний сад тягся до протилежного боку садиби, а гілля евкаліпта вистромлялося між ґратками брами, наче руки в’язня, який вистромив їх крізь ґрати своєї камери, благаючи про щось. Я розсунув листя, яке затуляло частину стіни, і побачив літери та цифри, вирізьблені на каменях.

Дім Марласки

13

Я пішов понад ґратчастою загорожею, яка оточувала сад, намагаючись зазирнути всередину. Через двадцять метрів натрапив на металеві двері, вроблені в кам’яну стіну. Дверний молоток лежав на металевій поличці, обляпаній сльозами іржі. Двері були прочинені. Я штовхнув їх плечем і розширив отвір, щоб у нього можна було протиснутися так, аби ребра каменів, які стриміли зі стіни, не подерли мені одяг. Повітря було просякнуте гострим запахом вологої землі.

Я побачив між деревами стежку, вистелену мармуровими плитами, яка вела до галявини, вимощеної білою бруківкою. З одного боку було видно гараж із відчиненими дверима й рештки того, що колись було «мерседесом-бенцом», а тепер скидалося на катафалк, покинутий напризволяще. Будинок був споруджений у стилі модерністської конструкції, що утворювала три поверхи кривих ліній і була вивершена кількома мансардами у формі веж і арок. Вузькі й гострі, наче кинджали, вікна відчинялися на його фасаді, прикрашеному барельєфами та ґорґульями. Шибки віддзеркалювали вервечки хмар, які нечутно бігли небом. Мені привидівся профіль обличчя за шибками одного з вікон другого поверху.

Сам не знаючи навіщо, я підняв руку й подав знак привітання. Я не хотів, щоб мене прийняли за злодія. Постать залишалася там, де й була, спостерігаючи за мною, нерухома, наче павук. Я на мить опустив очі, а коли підняв їх, вона вже зникла.

– Добрий день! – гукнув я.

Я зачекав