Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Софія Миколаївна Левицька, бабуся Фелікса, була жінкою, яка тримала в руках життя багатьох людей. Я сиділа навпроти неї, мої пальці нервово ковзали по підлокітнику. Вона виглядала старою і втомленою, хоча ще зовсім нещодавно здавалася мені холодною і непорушною, мов статуя. Вона здавалася незламною, доки не відкрила рота.

— То чому ти вирішила зі мною зустрітися? — запитала вона, змірявши мене поглядом. Її голос був все таким самим різким, але в ньому відчувався слід чогось невловимого — слабкості чи, може, болю. — Ти налаштувала мого онука проти мене. Тепер він навіть на роботу не ходить. Ніколи раніше такого не було.

Я ніколи не була конфліктною людиною. Завжди намагалася уникати непотрібних сварок і розмов, які залишали після себе гіркоту. Її слова навіть не зачепили мене.

— Може, це тому, що він почав розуміти, що не хоче бути частиною цієї гри, яку ви ведете? — відповіла я, нахилившись трохи вперед. — Фелікс більше не дитина. І вам пора це усвідомити. Він має право вибирати свій шлях. Я хочу відповідей.

— Відповіді? — вона ледь помітно всміхнулася, схиливши голову. — А чого ти хочеш дізнатися?

— Усе. Про будівлю, про проєкт. І про те, чому мої батьки загинули.

Її обличчя на мить стало серйознішим. Вона обережно поправила браслет на зап’ясті, здавалося, зважуючи, чи варто щось говорити.

— Невже тобі це дійсно потрібно? Ти вже нічого не зміниш.

— Це важливо для мене, — відповіла я твердо. — Вони не отримали справедливості. Їх пам’ять заслуговує на правду.

Левицька зітхнула, ніби розмови на цю тему для неї були тягарем.

— Добре, — сказала вона після довгої паузи. — Я розповім. Але не думай, що ти почуватимешся краще після цього. Будівлю так і не побудували. Усе зупинилося на стадії проєктування.

— Тоді навіщо все це? — вирвалося у мене. — Чому треба було вбивати моїх батьків?

— Бо вони були перешкодою, — відрубала Левицька. — Вони були чесними, відданими своїй справі, але світ не такий простий, Ясмін. Іноді, щоб зберегти велике, треба пожертвувати меншим.

— Велике? — перепитала я, піднімаючи голос. — Життя моїх батьків для вас — це "менше"?

— Ти можеш ненавидіти мене, — вона вперше поглянула прямо в мої очі. — І маєш на це право. Але ти не розумієш, у якому світі я жила. У якому світі доводилося приймати рішення.

Моя рука стиснулася в кулак, але я примусила себе не виходити з рівноваги. Але щось у мені рветься назовні, і зупинити це було неможливо.

— Знаєте, я довго думала, що ненавиджу Фелікса, коли тільки зустріла його. Що він був причиною всього цього хаосу в моєму житті. Але тепер я розумію, що насправді ненавиджу тільки вас.

Її рука сіпнулася, ніби вона хотіла щось сказати, але я не дала їй цього шансу.

— Ви, можливо, обрали гроші й отримали їх. Але замість цього втратили все інше. Подивіться, що вам це коштувало. Ви забрали життя моїх батьків, зламали дитинство мого брата. Ви зруйнували не лише моє життя. Ви знищили свою сім’ю. І якщо ви не змінитесь, то помрете наодинці, без любові й без тих, хто міг би бути поруч.

Її погляд на мить потьмянів. Тоді вона відкинулася на спинку стільця, ніби ця розмова втомила її більше, ніж хотілося показувати.

— Ти думаєш, мені це невідомо? — вона нарешті заговорила. — Я завжди робила все заради грошей. Але зараз вони мене не врятують.

Я дивилася на неї, не розуміючи, про що вона говорить.

— У мене рак. Остання стадія. Іронія, чи не так? — продовжила вона, напівусміхнувшись. — Гроші завжди були моїм порятунком, а тепер вони безсилі.

— Ви... ви про це сказали Феліксу?

— Ні. І не скажу.

— Чому? — моє здивування переросло в роздратування. — Він має право знати.

— Щоб що? Щоб жаліти мене? Я не хочу цього, — відрубала вона.

Моя злість згасала, поступаючись місцем чомусь іншому.

— Ви можете виправити хоч щось, — сказала я після паузи. — Дати йому свободу вибору, підтримати його. Дозвольте Феліксу займатися тим, чим він хоче. Він може бути хорошим інвестором, але це не те, що йому потрібно.

Левицька на мить замовкла, дивлячись у вікно.

— Але чи є в цьому сенс, коли вже так мало часу залишилося?

— Є, — відповіла я впевнено. — Бо це правильний вибір.

Вона кивнула, але я не була впевнена, що вона прислухається до моїх слів. Нарешті я підвелася, відчуваючи, що більше не можу залишатися в одному просторі з цією жінкою.

Я зупинилася, мій розум кипів від емоцій, але я змусила себе глибоко вдихнути.

— І не говоріть йому про те, що ви зробили з моїми батьками, — я повернулася до неї.

Жінка підняла брову.

— Ти справді така добра, чи просто дурна? — її голос звучав холодно, наче намагалася перевірити мене на міцність.

— Фелікс важливий для мене, —тримаючись рівно, хоч у грудях щось стискалося. — І я не хочу, щоб він звинувачував себе за ваші вчинки.

— То ти кохаєш його? Хіба тобі буде не огидно носити його прізвище?

— Моє кохання до нього не має нічого спільного з вами, — відповіла я, дивлячись їй просто в очі. — Ви думаєте, що зв’язки крові визначають усе. Але це неправда. Людину визначають її вибори.

Левицька мовчала, і я зрозуміла, що її мовчання більше говорить про неї, ніж будь-які слова. Вона була сильною, але ця сила тепер стала її тягарем. Вона втратила здатність бачити світ поза своєю владою й контролем.

— Фелікс — інший, — додала я, підкреслюючи кожне слово. — І я вірю в нього. Він може бути вільним від тіні вашого минулого. Але вас я ніколи не пробачу.

Я не чекала на відповідь. Я вже зробила все, що могла.

***

Вчора ми з дівчатами пробіглися по магазинах, і я трішки прикупила одягу. Подумки подякувала собі за розумність — добре, що гроші були на рахунках, а не під матрацом, як раніше. На деякий час вистачить, поки Ярослав довчиться...