Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Проте так само часто продукти прибували у табори тільки для того, щоб їх одразу ж вкрали. Крали майже на всіх рівнях. Зазвичай їжу крали під час приготування ті, хто працював на кухні і в коморах. З цієї причини в’язні прагнули отримати роботу кухарів, посудомийників, вантажників у коморі, яка давала доступ до продуктів, — для того, щоб мати можливість вкрасти. Євгенія Гінзбург одного разу врятувалася завдяки роботі посудомийкою у чоловічій їдальні. Вона не тільки мала змогу їсти «справжній м’ясний бульйон і чудові пончики, жарені у соняшниковій олії», а й відчувала, що інші ставляться до неї з повагою і навіть трепетом. Голос одного чоловіка тремтів, коли той розмовляв з нею, «від змішаного почуття гострої заздрості і в той самий час від якогось благоговіння перед тими, хто зумів зайняти таку позицію в житті. Біля їжі!»[780]

Навіть робота на збиранні врожаю в табірному господарстві й чищення картоплі була дуже бажаною; для того, щоб отримати таку роботу, в’язні давали хабарі — просто за можливість украсти їжу. Пізніше у своїй табірній кар’єрі Євгенія Гінзбург доглядала курей, яких вирощували до столу табірного начальства. Вони з напарницею повністю використовували переваги свого становища: «Ми поливали табірну кашу риб’ячим жиром, позиченим у курей. Варили вівсяний кисіль з курячого вівса. Нарешті, щодня з’їдали три яйця на двох — одне в суп і по одному як натуральний делікатес. (Більше брати ми не хотіли, щоб не знижувати показників яйценосності. За ними судили про нашу роботу.)»[781]

Крадіжки відбувалися і в набагато більших масштабах, особливо у табірних містах на Далекій Півночі, де брак харчів серед вільних працівників і табірної охорони, як і серед в’язнів, спричиняв масові крадіжки. У кожному таборі зберігалися щорічні звіти про втрачене майно. Звіти лагпункту Кедровий Шор свід-чать про втрати товарів і грошей на суму понад 20 тисяч рублів за один лише четвертий квартал 1944 року[782].

У масштабах всієї країни ці цифри були набагато більшими. Наприклад, у звіті прокуратури за 1947 рік перелічуються багато випадків розкрадання, серед них і один у Вятлагу, де 12 осіб, зокрема і начальник табірного складу, вкрали харчових продуктів та овочів на суму 170 тисяч рублів. В іншому звіті за той самий рік підраховано, що у 34 таборах, проінспектованих у другому кварталі 1946 року, було вкрадено 70 тисяч кілограмів борошна, а також 132 тисячі кілограмів картоплі і 17 тисяч кілограмів м’яса. Інспектор, що складав звіт, на закінчення писав: «Складна система харчування в’язнів створює умови для легких крадіжок хліба та інших продуктів». Він засуджує «систему годування вільнонайманих працівників за продовольчими картками», а також табірні інспекційні комісії, члени яких цілковито продажні[783].

У деяких випадках інспекції справді давали певний результат: деякі табори, побоюючись неприємностей, намагалися виконувати букву закону, якщо не могли відповідати його духові. Наприклад, один в’язень у кінці кожного місяця отримував половину склянки цукру, який так і з’їдав. Таким чином табірне начальство забезпечувало отримання в’язнями обсягу цукру, який передбачався з Москви. Цей в’язень зі своїми товаришами відзначали цю подію як «цукровий день»[784].

Зрештою, голодували не всі. Бо навіть якщо більшість продуктів зникали до того, як вони потрапляли в юшку, один із продуктів першої необхідності зазвичай був все ж таки доступний — хліб. Як і про юшку, про хліб ГУЛАГу писали багато. Іноді згадують, що він був погано випечений: один в’язень згадує, що хліб був такий твердий, що «нагадував цеглину», такий малий, що його можна було з’їсти за «два укуси»[785]. Інший пише, що це був «буквально "чорний" хліб — через висівки, які робили його чорного кольору і грубої якості». Цей в’язень також відзначає, що його замішували великою кількістю води, через що він був «мокрий і важкий, так що насправді ми отримували менше призначених 700 грамів»[786].

Інші згадують про суперечки навколо сухіших і не таких водянистих шматків хліба[787]. В оповіданні Варлама Шаламова «Шеррі-бренді», художньому описі смерті Осипа Мандельштама, про наближення смерті поета свідчить втрата ним інтересу до таких речей: «Але він уже не хвилювався, не виглядав окрайця, не плакав, якщо окраєць йому не діставався, не запихав у рот тремтячими пальцями доважка»[788].

У голодніших таборах і в голодніші роки хліб набував майже священного статусу, навколо його споживання виріс цілий особливий етикет. Наприклад, якщо табірні злодії крали майже все інше безкарно, то крадіжка хліба вважалася особливо мерзенним і непробачним вчинком. Володимир Петров під час своєї довгої дороги на Колиму виявив, що «крадіжки дозволялися, і вкрасти могли все, на що була злодійська здібність і удача, але існував один виняток — хліб. Хліб був священним і недоторканним, незалежно від будь-яких відмінностей вагонного населення». Петрова навіть обрали старостою вагона, і, як того вимагала посада, він був зобов’язаний побити дрібного злодія, який украв хліб. Цей обов’язок він виконав[789]. Томас Сговіо також писав, що неписаним законом для кримінальних злочинців на Колимі було «Кради все — крім святої хлібної порції». Він також бачив, як «не одного в’язня забивали до смерті за порушення священної традиції»[790]. Як згадує Казимир Зарод, «якщо в’язень крав одежу, тютюн чи майже будь-що інше, і його викривали, він міг очікувати побиття від своїх товаришів-в’язнів, але неписаний табірний закон — а я чув від людей з інших таборів, що він був всюди однаковий, — полягав у тому, що в’язень, якого спіймали на крадіжці хліба в іншого, карався смертю»[791].

У своїх спогадах близький друг Солженіцина Дмитро Панін описує, як саме могла виглядати така страта: «Порушника, спійманого на крадіжці хліба, в’язні підкидали в повітря і давали йому впасти на землю; так вони повторювали кілька разів, відбиваючи йому нирки. Потім його, як падло, викидали з барака».

Панін, як і багато інших табірників, котрим довелося пережити голодні воєнні роки, також яскраво пише про індивідуальні обряди, якими супроводжували споживання хліба деякі в’язні. Якщо хліб в’язням видавався один раз