Читати книгу - "Том 10"

інакше. Взагалі я уважаю моє теперішнє життя й працю за Lelirjahre 55, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюд-иііо, а «не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко» або яко поети, що пишуть у «Правдах». Ви не думайте, Сивенький не з поповичів, віп і в університеті був (хоч і не добув) і європейські мови трошки знає, а тільки дуже вже в нього «натура поетична». Він собі добрий чоловічок, але якийсь враг павів його на думку, що він повинен і може бути і Тір-теєм, і Арістофаном, і ще не знаю чим заразом. Ліричний поет з нього був би добрий, а до політики не та голова, та, властиве, не його голова і видумує те, що він в вірші та в прозу заводить, він скоріш «бере готового» від старшин Тіртеїв. Я не про нього писала, що йому 20 літ, а про Сердешного, Сивенький багато старший. Що таке Любенький, не знаю і не читала я його, псевдонім же нагадує мені одну знайому фамілію, що носив досить пришелепуватий панич з молодих українофілів, коли се він, то не завидую тому, хто мусить читати таких авторів! Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається «темна сила». Але цур їм проти ночі згадувать. Годі вже сього, хай ще на потім зостанеться. Бувайте здорові, мій дорогий дядьку, та пишіть мені, не гаючись,— «czekam Waszego listu, jak ziemia rosy niebieskiej» 56.

Ваша Леся

Вітаю і міцно цілую дядину і Раду. Як мені хочеться бачити їх і Вас!

Олеся дуже хоче їхать зо мною, і я дуже б хотіла, щоб вона поїхала, та трохи боюся брати її на свою відповідальність. Хоч і буду старатись, щоб її пустили. Як Ви думаєте про те, щоб їй поїхати?

124. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

2

14 травня 1894 р. Колодяжне 1В у- 94

Дорогая Антоніна Семеновна!

Боже мій! Ще Ви ізвиняєтесь передо мною за свій лист, коли се мені треба тисячу раз просить прощення у Вас за свій нікчемний спосіб переписки. Але я перед святами саме вибиралася з Києва — додому приїхали ми в середині страсного тижня,— а на свята ще не ввійшла настільки в колію життя, щоб засісти за писання листів. Так я Вас і з Великоднем не поздоровила, але все одно я й без свята завжди бажаю Вам всього найкращого, якби ж тільки мої бажання мали яку-небудь силу!

Жалко було мені Вас, читаючи про Вашу тугу після великодньої заутрені, хоч мушу сказати, що я б далеко спокійніше віднеслась до сього всього, бо я не бачу великої біди в тому, що служителі церкви гублять так свій авторитет, та й вообще я мало думаю про всякі авторитети, стане ще їх на наш вік доволі. А от що народні чтенія не клеяться, то се, по-моєму, гірше, і інтересно було б знать, через що іменно вони пе клеяться. Саме ж неприят-не — се те, що Ваше здоров’я погане, але, може, воно вже поправилось? Надворі така розкішна весна, що ніхто не повинен слабувать! От і я тепер зовсім здорова, а то було вже так розкисла в Києві, що аж противно було самій на себе дивитись. Та мені ніколи тепер боліть, бо я збираюсь у велику дорогу, за границю, то все-таки сили треба, тим більше що приходиться їхать самій, нікому мене проводжать. Та се дарма, мені не першина самій їздить, а тут чи за границею, се все одно — машина скрізь однакова. Бачите, який з мене циган,— як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля. Впрочім, на сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давне бажання, і я ще не знаю, чи позволить ще тая самая доля справдити його. Виїду я, якщо виїду, коло 15 мая. Коли вдасться мені поїхать за границю (а я таки зовсім серйозно збираюсь), то певне, що я в Гадячі сього літа не буду, але ж се нічого, жива буду, ще не раз приїду, а за границю не можна відкладать, бо туди не так-то легко зібратись, як в Гадяч... Ах, люба Антоніно Семеновно, нащо Ви мене так ідеалізуєте? Я справді боюсь сього! Адже коли хто розчарується в своєму ідеалі, то зараз йому хочеться розбиті» сой ідеал за те, що він нібито брехав. Ну що, як Вам коли захочеться розбить мене? Звісно, Ви такі добрі, що не розіб’єте, та все ж мені се буде гірко. Мені не одні Ви казали, що при мені люди робляться луччими,— сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все-таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше — ніхто не вартий сього,, бо ідеал — се ідея, а не людина. Не вірте в мою іде-алміість, а вірте тільки, що я Вас люблю і бажала б Вам справді «неба прихилити», та тільки не знаю, як се зробить. Цілую Вас міцно і прошу вперед не ізвиняться за свої письма.

Ваша Л. Косач

125. ДО G. І. ДРАГОМАНОВОЇ 7 червня 1894 р. Колодяжне 26 мая, Колодяжне.

Милая бабушка!

Сьогодні виїжджаю з дому і завтра буду за границею. Вибачайте, що не писала Вам досі і навіть не подякувала за ті гроші, що Ви мені прислали,— спасибі Вам за них, вони мені дуже придалися; я тепер зовсім не мала часу писать, бо так була зайнята зборами у таку далеку дорогу, що ніколи було писати листів. Але все-таки не хочу я виїхати, не написавши до Вас, от і присіла па кілька минут.

Простіть, що не багато пишу, через півчаса їхати треба. Напишу Вам вже звідти більше, як приїду. Напишу Вадо про дядька, в якому здоров’ї застану його, і про всіх наших болгар напишу. А тепер бувайте здорові! Не знаю, чи сей рік побачимось, але й то може бути.

Нехай Антоніна Сем[енівна] не сердиться, що не пишу їй, я вже їй з-за границі напишу, а тепер страх часу не маю. Кланяйтесь їй від мене. Цілую Вас міцно, милая бабушка, пишіть мені в Софію.

Ваша внучка Леся

126. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2