Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

стану; але такі миттєвості високого піднесення не можна повернути силоміць, і дуже виразно — такої виразности набуває блідий день, коли зайде сонце, — Аґата, усвідомивши марність своїх відчайдушних зусиль, аж тепер збагнула: єдине, чого вона могла очікувати й чого справді очікувала з нетерпінням (воно просто ховалося в її самотності), була та дивна перспектива, яку її брат одного разу напівжартома назвав Тисячолітнім царством. Він, мабуть, міг би легко придумати для цього й іншу назву, бо для Аґати значення мало лише переконливе й сповнене надії звучання чогось такого, що наближається. Стверджувати це вона не зважилася б. Адже вона й тепер з певністю ще не знала, чи це справді можливо. Вона взагалі не знала, що це таке. Цієї хвилини Аґата знов забула всі слова, котрими брат доводив, що за тим, що наповнює її дух лише осяйними туманами, криється можливість, яка простирається в незмірну далину. Та поки він не поїхав, вона мала достоту таке враження, неначе з його слів поставало якесь царство, і поставало воно не в її голові, а насправді в неї під ногами. Саме те, що він нерідко казав про це лише іронічно, та й узагалі перепади в його настрої від прохолоди до запалу, які колись так часто її бентежили, — все це сповнювало тепер Аґату радістю в її безпорадній самотності як своєрідна порука того, що він справді так і думав, бо саме в такій поруці і полягає перевага будь-якого похмурого стану душі перед екзальтованим. «Я думала про смерть, мабуть, лише зі страху, що він каже про це не зовсім серйозно», — зізналася вона собі.

Останній день, який Аґата мала провести у відлюдді, приніс їй несподіванку; зненацька в будинку все виявилося прибраним і опорядженим, лишилося тільки передати ключі старенькому подружжю, яке, діставши за духівницею сяке-таке забезпечення, зоставалося мешкати в прибудові для прислуги, поки садиба знайде собі нового господаря. Аґата не схотіла перебиратися до готелю й вирішила до самого від’їзду — а потяг відходив далеко за північ, майже перед ранком, — зоставатися на місці. У будинку все було спаковано й накрито від пилу. Блимали тільки окремі лампочки — про всяк випадок. Зсунуті ящики слугували за стіл і стільці. Подати вечерю Аґата попросила на край ущелини — на терасі з ящиків. Батьків старий слуга балансував з посудом серед світла й тіней; він і його дружина не відмовили собі в задоволенні пригостити Аґату з власної кухні, намагаючись якнайкраще обслужити «ласкаву молоду пані», як вони висловлювалися, за її останньою вечерею в батьківському домі. І раптом Аґата, зовсім незалежно від того настрою, в якому вона прожила ці дні, подумала: «Цікаво, чи вони все ж таки що-небудь помітили?!» Адже могло статися, що вона, готуючи виправлення в заповіті, знищила не всі чернетки. Її пройняв холодний жах, страшний, тяжкий кошмар, що скував усе її тіло, неситий жах реальности, який духу нічого не дає, а лише все в нього відбирає. Цієї хвилини в ній знову прокинулося палке, нездоланне бажання жити. Воно вилилось у бурхливий протест проти самої можливости того, що її життю хтось чи щось стане на перешкоді. Коли слуга вкотре вже повернувся до кімнати, вона рішуче спробувала прочитати що-небудь на його обличчі. Але старий простодушно снував туди-сюди зі своєю обережною усмішкою, і в усьому його образі відчувалося щось німотне і врочисте. Аґата не могла зазирнути в нього, як не можна зазирнути в мур, і не знала, чи не ховається в ньому за цим сліпим лиском щось іще. Тепер і її огорнула якась німота, врочистість і смуток. Цей старий завжди був у її батька донощиком і, коли дізнавався про яку-небудь таємницю дітей свого господаря, всякчас ладен був без вагань її виказати. Але Аґата в цьому будинку народилась, а все, що відтоді сталося, цього дня завершувалось, і її зворушувало те, що обоє вони тепер такі врочисті й самі. Вона надумала подарувати старому трохи грошей і від себе й у полоні раптової легкодухости вирішила сказати, що робить це за дорученням професора Гаґауера; на цю ідею її наштовхнула не хитрість, а бажання хоч якось спокутувати свою провину і намір нічого не лишити поза увагою, хоч вона й розуміла, що бажання це таке саме недоцільне, як і марновірне. Коли старий знов на ненадовго вийшов, вона дістала обидві свої різні завбільшки капсули; ту другу, з портретом свого незабутнього коханого, вона, спохмурнівши й востаннє поглянувши на його юне обличчя, засунула під погано прибиту кришку ящика, який на невідь скільки часу ще лишався тут і в якому було, очевидно, кухонне начиння або світильники, бо вона чула, як залізо там билося об залізо, так наче з дерева обпадало галуззя; а капсулу з отрутою поклала туди, де доти зберігала портрет.

«Яка ж я старомодна! — подумала вона й усміхнулась. — Адже є, безперечно, речі, важливіші, ніж любовні справи!» Однак Аґата в це не вірила.

Цієї хвилини не можна було сказати, що вона відкинула думку вступити з братом у недозволені стосунки, як не можна було сказати й того, що вона цього бажала. Усе вирішить, очевидно, майбутнє; а в нинішньому своєму стані вона нічого певного в цьому питанні не бачила.

Дошки, серед яких сиділа Аґата, світло підфарбовувало в яскраво-білий і густо-чорний кольори. І така сама трагічна машкара, яка надавала цим загалом досить простеньким кольорам чогось моторошного, лежала й на роздумах про те, що ось вона, Аґата, проводить останній вечір у будинку, де її народила жінка, про яку вона ніколи не могла нічого пригадати і яка народила й Ульріха. У неї раптом зринув спогад про одне дуже давнє враження: немовби довкола неї стовпилися клоуни зі страшенно суворими обличчями і з якимись дивними музичними інструментами. Вони почали грати. Аґата впізнала свій сон наяву з дитинства. Їй несила було слухати ту музику, але всі клоуни не зводили з неї очей. Вона сказала собі, що цієї хвилини її смерть не була б утратою ні для кого й ні для чого, та й для неї самої означала б, мабуть, лише зовнішнє завершення внутрішнього згасання. Поки клоуни підносили свою музику до стелі, вона сиділа неначе на потрушеній тирсою підлозі в цирку й отак собі міркувала, і на пальці їй крапали сльози. То було відчуття глибокої безглуздости, яке часто поймало її в дитинстві, й вона подумала: «Може, я й досі лишилася отою дівчинкою?» Однак це не завадило їй водночас