Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Водночас вона, цілком природно, міркувала про те, що Ульріх уже якось та знайде відповіді на всі запитання; міркувала, поки знов увійшов старий і розчулено поглянув на розчулену.
— Ох, ласкава молода пані!… — промовив він, також похитуючи головою.
Аґата спантеличено звела на нього очі, та коли збагнула, яке недоречне це співчуття до її дитячої журби, в ній знову прокинулася пустотливість юности.
— «Кинь усе, що маєш, у вогонь — навіть черевики. Коли в тебе вже нічого не зостанеться, не думай навіть про саван і кинься голим у вогонь!» — сказала вона слузі.
То був давній вислів, його захоплено процитував їй колись Ульріх, і старий несміливо, з розумінням усміхався у відповідь на м’яку й сувору мелодику цих слів, коли Аґата промовляла їх з блискучими крізь сльози очима, і поглядав туди, куди показувала рука господині, яка хотіла допомогти йому збагнути, вводячи його в оману, — поглядав на гору язиків, складених немовби для того, щоб розпалити з них багаття. Почувши «саван», він порозуміло кивнув головою, ладний не відставати від її слів, хоч їхній шлях і здавався йому трохи непроторенним; та після слова «голим», коли Аґата проказала той вислів ще раз, старий накинув на обличчя личину чемного слуги, вираз якої переконував, що він не бажає нічого бачити, чути й судити.
Поки він служив у свого старого господаря, цього слова при ньому жодного разу ніхто не згадував, хіба що казали «роздягнений»; але молодь була тепер інша, і своєю службою він їй, мабуть, уже не догодив би. Зі спокоєм на душі, з яким зустрічають завершення робочого дня, старий відчув, що його кар’єра тут добігла кінця. А в Аґати остання думка, перше ніж вона вирушила в дорогу, була: «Чи кине Ульріх і справді все у вогонь?»
22. Від критики Конятовського на теорему
Данієллі до гріхопадіння. Від гріхопадіння
до загадки сестринських почуттів
Стан, у якому Ульріх вийшов з палацу графа Ляйнсдорфа на вулицю, нагадував тверезе відчуття голоду. Ульріх спинився біля дошки з об’явами, щоб потамувати свій голод на міщанську буденність усілякими повідомленнями та оголошеннями. Кількаметровий щит був увесь обписаний словами. «По суті, складається таке враження, — спало йому на думку, — що саме ці слова, які трапляються на всіх перехрестях і в усіх кінцях міста, мають пізнавальну цінність». Ті слова здавалися йому ріднею отих банальних штампів, що ними у важливих життєвих ситуаціях послуговуються персонажі популярних романів. І він читав: «Чи носили ви коли-небудь щось таке саме приємне й практичне, як шовкові панчохи фірми «Топінам»?», «Його світлість розважається», «Нова редакція Варфоломіївської ночі», «Затишний відпочинок у «Чорному конику», «Запальна еротика й танці у «Червоному конику». Неподалік йому впав у вічі політичний плакат: «Злочинні підступи». Проте стосувався він не паралельної акції, а хлібних цін. Ульріх відвернувся й за кілька кроків побачив вітрину книгарні. На картонній табличці, що стояла поряд із п’ятнадцятьма однаковими, поставленими один побіля одного томами він прочитав: «Новий твір великого письменника». Напроти цієї таблички у другому кутку вітрини стояв додаток до того п’ятнадцятитомника з надрукованою на машинці вказівкою на ще один твір: «І чоловік, і жінка з однаковим захватом зачитуються «Вавилоном кохання», що його написав.»
«Великий» письменник?» — подумав Ульріх. Він пригадав, що читав лише одну книжку цього автора і ще тоді поклав собі ще однієї вже ніколи не читати. Однак відтоді той чоловік став знаменитістю. І Ульріхові, коли він стояв отак перед вітриною німецького розуму, на думку спав давній солдатський жарт: «Мортаделла!» Так за часів його військової служби прозивали одного непопулярного дивізійного ґенерала (за популярним ґатунком італійської свинячої ковбаси), а тим, хто питав, що це має означати, відповідали: «Трохи свиня, трохи — віслюк!» Ульріх залюбки розвивав би це порівняння й далі, якби його роздумів не урвала якась жінка, що звернулася до нього зі словами:
— Чи й ви очікуєте тут трамвая?
Так Ульріх здогадався, що стоїть уже не перед книгарнею. Він і не завважив, як тим часом спинився перед табличкою на трамвайній зупинці. Жінка, що звернула на це його увагу, була із заплічником і в окулярах; вона виявилась його знайомою — астроном, асистентка з інституту, одна з небагатьох жінок, котрі в цій чоловічій галузі робили щось значне. Він поглянув на її ніс і мішки під очима, які від щоденного розумового напруження почали нагадувати ґутаперчеві підпахівники; потім унизу побачив підтикану грубововняну спідницю, а вгорі — куріпкове перо на зеленому капелюшку, який вінчав її вчений образ; нарешті всміхнувся і спитав:
— Чи не в гори зібралися?
Так, доктор Штраштиль їхала на три дні в гори — «перепочити».
— А що ви скажете про роботу Конятовського? — спитала вона в Ульріха.
Ульріх нічого не відповів.
— Кнеплер лютуватиме, — кинула вона. — Але критика, яку Конятовський наводить на Кнеплерів висновок з теореми Данієллі, цікава. Ви теж так гадаєте? На вашу думку, цей висновок можливий?
Ульріх стенув плечима. Він був один із тих математиків, яких називали логістиками і які взагалі нічого не визнавали за правильне й створювали нове фундаментальне вчення. Але й логіку логістиків він теж не вважав за цілком правильну. Якби він працював далі, то ще раз повернувся б до Арістотеля; щодо цього Ульріх мав власну думку.
— Однак я вважаю, що кнеплерівський висновок не лише невдалий, а й просто хибний, — зізналася доктор Штраштиль.
Так само легко вона могла б заявити, що вважає цей висновок невдалим, але, попри все, в головних його положеннях не хибним; доктор Штраштиль знала, що мала на увазі, але звичайною мовою, де слова не мають точного значення, ніхто не може висловитись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.