Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Ульріх сів у трамвай разом із панною Штраштиль. Він і сам не знав чому. Може, тому, що надав такої ваги критиці Конятовського на адресу Кнеплера. А може, хотів побалакати із супутницею про художню літературу, в якій та нічого не тямила.

 — А що ви робитимете в горах? — поцікавився він. Вона їхала на Гохшваб.

 — Там ще надто багато снігу. На лижах вибиратися туди вже пізно, а без лиж — іще рано, — намагався відрадити її Ульріх від гір, які добре знав.

 — Тоді лишуся внизу, — сказала панна Штраштиль. — У хатинах на Ферзенальмі, біля підніжжя; я там якось уже цілих три дні була. Мені ж бо нічого не треба, лише трішки природи!

Міна, якою ця прекрасна астрономка відреаґувала на слово «природа», спонукала Ульріха поцікавитися, чому це її, власне, потягло на природу.

Доктор Штраштиль щиро обурилась. Адже вона може, мовляв, цілих три дні пролежати на гірському лугу, не поворухнувшись.

 — Мов кам’яна брила! — додала вона.

 — Це лише через те, що ви — вчена! — відказав Ульріх. — Селянинові там було б нудно!

Панна Штраштиль із цим не погодилась. Вона нагадала йому про тисячі людей, які кожного вихідного дня пішки, на велосипедах чи водними шляхами намагаються вибратися на природу.

Ульріх сказав про селян, які втікають із села, тому що їх вабить місто.

Панна Штраштиль засумнівалася в тому, що він говорить від щирого серця.

Ульріх запевнив її, що прагнути до комфорту — це так само природно, як їсти й кохати, принаймні природніше, ніж вибиратися на альпійські луги. Природне відчуття, яке нібито спонукає до цього, — то, мовляв, радше сучасний руссоїзм, поведінка сентиментальна й складна… Ульріх зовсім не був упевнений, що висловлюється добре, і йому було байдуже, що саме він казав, провадив далі він лише тому, що це було все ще не те, чого йому хотілося від себе домогтися.

Панна Штраштить кинула на нього недовірливий погляд. Вона не годна була його зрозуміти; її великий досвід мислити абсолютними категоріями анітрохи їй не допомагав; думок та ідей, якими він, здавалося, розкидався навсібіч просто завиграшки, вона не могла ні розмежувати, ні зібрати докупи; вона підозрювала, що він говорить не думаючи. Тішило її й поглиблювало в ній радість від очікуваної самотности лише одне: те, що такі слова вона слухала з куріпковим пером на капелюшку.

Цієї миті Ульріх випадково поглянув на газету в руках сусіда й прочитав надрукований великими літерами заголовок оголошення: «Час ставить запитання, час дає відповіді». Нижче могли йти поради купувати які-небудь устілки чи послухати яку-небудь лекцію (різниця між тим і тим нині вже невелика), але думки його раптом ускочили в потрібну йому колію. Його супутниця, прагнучи бути об’єктивною, невпевнено зізналася: — На жаль, я погано знаю художню літературу, адже ми не маємо на це часу. Можливо, і знаю я навіть зовсім не те, що треба. Та ось, наприклад… — і вона назвала популярне ім’я, — дає мені неймовірно багато. Я гадаю, якщо письменник уміє змусити нас так гостро відчувати, то в цьому, мабуть, є щось велике!

Але Ульріх уже, як йому здалося, достатньо збагатився властивим розуму доктора Штраштиль поєднанням надзвичайно розвиненого абстрактного мислення і разючої кволости душевних порухів, тому зраділо підхопився, сказав своїй майже колезі облесливий комплімент і поквапно зійшов з трамвая, пославшись на те, нібито вже проїхав дві зайві зупинки. Коли він уже з вулиці ще раз помахав панні Штраштиль рукою, та пригадала, що останнім часом до неї доходили якісь несхвальні відгуки про його діяльність, і відчула, як тепла хвиля, викликана його люб’язними прощальними словами, по-людському її зворушила, хоч це, якщо зважити на її переконання, зовсім не свідчило на його користь; а Ульріх тепер знав (щоправда, ще не до кінця), чому його думки кружляли довкола літератури й що вони там шукали, — від перерваного порівняння з «мортаделлою» до несвідомого підбивання добромисної Штраштиль щиросердо зізнаватися. Зрештою, відколи він двадцятирічним написав свого останнього вірша, до літератури йому вже не було ніякого діла; однак доти він певний час досить регулярно тайкома пописував і від тієї звички відмовився не через те, що подорослішав чи зрозумів, що в нього замало хисту, а з причин, для визначення яких він, з огляду на теперішній досвід, скористався б швидше за все яким-небудь словом, котрим позначають прихід до порожнечі після численних зусиль.

Бо Ульріх був один із тих книголюбів, котрі вже не мають бажання читати, тому що все це писання й читання сприймають, мов якусь сваволю. «Якщо та розумаха Штраштиль хоче, щоб її «змушували відчувати», — міркував він («І тут вона має рацію! Якби я був їй заперечив, вона висунула б мені свій коронний арґумент — музику»!) і міркував, як це часом буває, лише почасти словами, оскільки почасти роздуми вплітались у свідомість безмовними репліками, — отож якщо кмітливиця Штраштиль хотіла, щоб її змусили відчувати, то це зводилося до того, чого хочуть усі, — щоб мистецтво людину розважало, хвилювало, вражало, приголомшувало, давало їй понюхати шляхетних думок, тобто справді змушувало її щось «переживати» й саме було «живим» чи «переживанням». І Ульріхові зовсім не хотілося цього відкидати. Якоюсь зачаєною думкою, що завершувалася сумішшю легенького зворушення і впертої іронії, він думав: «Почуття — штука досить рідкісна. Підтримувати в почуттях певну температуру, щоб вони не замерзали, — це означає, мабуть, зберігати кров у теплі, з якого постає будь-який духовний розвиток. І коли людина на хвилю підноситься над хаосом своїх раціональних намірів, які путами пов’язують її з безліччю чужорідних предметів, до геть безглуздого стану, отож коли вона, скажімо, слухає музику, то її стан нагадує життєвий стан квітки, скропленої дощем і сонячним світлом». Ульріх ладен був визнати, що вічність, більш вічна, ніж у діяльності людського духу, міститься в паузах у його діяльності й у його спокої; але тепер подумки він уживав слова то «почуття», то «переживання», і це спричиняло певну суперечність. Адже були переживання волі! Були ж бо переживання високих діянь! Щоправда, можна було, мабуть, припустити, що кожне з таких переживань, досягнувши своєї найвищої, осяйної гіркоти, стає вже тільки почуттям; але в такому разі тим більше виникала б суперечність