Читати книгу - "П’ятий номер"

– Вже мене нетерплячка бере. Ти що, купався?

– Та сонце ж таке! Мені аж по душі шкребеться, коли подумаю про твою свиню.

В Миколи очі були теж звужені, так само як у швагра, а особливо у швагрової. Вона стояла тут-таки, біля куща бузку.

– Вже якось відбудеш, – блиснула вона усмішкою. – Будемо тобі такі вдячні!

– Ти вже снідав? – спитав швагро.

– Та на вашу свіжину сподівався. Чим ти хочеш смалити?

– Можна паяльною лампою, але краще соломою.

– Дістав соломи?

– Та дістав, – трохи ніяково сказав швагро.

Вискочив із буди собака, але на Миколу не загавкав, дзвін його ланцюга був сьогодні по-особливому лункий.

– Собаку забери, – сказав Микола. – Десь туди, за хату.

Собака подивився на господаря вологими розумними очима і заскавулів.

– Перевір, чи добрий колунець, – сказала швагрова. – Ганя чого не прийшла?

Микола помацав пальцем гостряк.

– Дуже вона тонкосерда, – сказав він.

– Чого там, – озвалася швагрова. – Діло це житейське. Їсти ж вона не тонкосерда.

– Всякі люди бувають, – сказав швагро, ведучи собаку за хату.

– Я її вчора помила. Щоб чистенька була.

– Все одно ще раз мити доведеться.

На подвір’я кидав тінь величезний дуб, і між тої тіні стрибали, наче золоті яблука, виграви. Вони блимали й на платті швагрової, потрапляючи й на обличчя, – від того костисте, широке обличчя її посвітлішало й покращало.

Микола зайшов у хлів.

– Малувато тут місця.

– Та якось буде. Я вже поприбирав, – озвався швагро.

В сажі рохнула свиня, виставляючи велику, сальну морду.

– Вона в тебе лежить чи трохи ходить?

– Та трохи й ходить.

– Виганяй!

Він розставив ноги й помахував легенько колуном.

– На, подаси колуна, – сказав швагровій.

Свиня невдоволено зарохкала, швагро виштовхував її із сажа. Ступила кілька невпевнених крочків і посеред хліва стала.

– Вали! – коротко наказав Микола, і вони зі швагром кинулися на тварину.

Високий, розпачливий зойк пронизав повітря.

– Тримай міцніше, – гукнув Микола. – Давай колуна.

Свиня кричала. Високий, розпачливий зойк рвавсь із хліва, летів у чисте веселе небо і до малого, наче золотий гарбуз, сонця в тому небі. Стальний прут легко ввігнавсь у шкіру, і за мить велике, рожеве тіло безживно простяглося серед хліва.

Микола витирав піт.

– Добре ти справився, – сказала швагрова.

– Так воно і їй легше, – тихо сказав Микола. – Коли не попасти з першого разу, кров на сало може піти. А так вона в грудину вся зливається.

Він стояв над розпластаним тілом блідий і посмутнілий.

– Не люблю я цього діла, – сказав. – На серці маркітно стає. Дайте посиджу трохи.

Він вийшов надвір і сів на ослінець. Перед очима в нього лежала напрочуд ясна річка і так само мирно-лагідно стріляла жмурами. За хатою поскавулював собака, а від пляжу долинали високі дівочі й дитячі покрики.

– Хорошого поросюка ми вгодували, – задоволено сказав швагро.

– Продамо, то наново хату перекриємо, – сказала швагрова.

– І купимо тобі нарешті пальто, – в тон їй відказав швагро.

Ганя зайшла у двір до брата у білій хустинці, підв’язаній під підборіддям, і в квітчастому ситцевому платті. Обличчя її світилося погідно, а може, трохи й урочисто: свиня в хліві була вже обсмалена і начисто вимита – жовто світила в сутіні.

– Із свіжиною вас, будьте! – сказала Ганя і сіла серед подвір’я на ослінця.