Читати книгу - "П’ятий номер"

– Я знав одного, – обізвався Ганин брат, – котрий кров пив. Оце заколють свиню, колієм він і був, візьме кварту і без передиху. Така морда була, як у бугая.

– Це ти про Губаря? – спитав Микола.

– Таж про нього. Зате морда була, як в упиря.

– Він і дітей до того привчав, – озвалася Ганя. – Такі були всі краснощокі.

Микола вже розрізав свиню.

– Давайте відро.

Вони завовтузилися, зливаючи кров.

– Це будете й кишку робить? – спитала Ганя.

– Ато ж як! – відказала братова, несучи відро з кров’ю. – Я вже й гречаної крупи підкупила.

– Печінка чистюсінька, – сказав Микола.

– Оце ми зараз її і посмажимо.

– Тушу будемо потім розбирать, хай м’ясо зм’якшіє, – сказав Микола і плюхнув велику червону печінку в емальований таз. – Хорошу вигодували свиню.

– У нас на неї велика надія, – сказав брат. – Скільки тих дір, що треба латать.

У двір входила Варка і її дочка.

– Із свіжиною вас, дядю! – гукнула бадьоро дочка божевільного.

– Заходьте! – добродушно обізвався брат.

Вийшла братова, її обличчя, залите яскравим сонцем, усміхалося. Варка тицьнула їй пляшку горілки.

– І треба було вам тратиться, – сказала братова добродушно.

– Забирай печінку, – сказав їй чоловік. – І можеш уже смажити.

– В хаті будемо чи тут, надворі?

– Надворі воно сподобиіше, – озвалася Ганя.

Над хвірткою світилося вже якесь жіноче обличчя.

– Сусідко! – гукнуло воно. – А підійдіть-но сюди, сусідко!

– Вже купці на м’ясо прийшли, – сказав брат.

Братова повільно пішла до хвіртки.

– Розпали-но плиту, – наказала вона на ходу чоловікові.

– Трохи продамо сусідам, а решту на базар, – сказав той і потер руки. – Ех, давно я не їв свіжини!

Стояло серед неба маленьке кругле сонце, тремтіло й трусило на світ проміння, і обличчя людей у тому сонці молоділи й матовіли, а листя лисніло, витискаючи з себе олію. Верболози щасливо плакали, скапуючи гарячими краплями в не менш гарячий пісок; гуляла на чистому плесі риба, зовсім не зважаючи на купальників, що перетинали те плесо вздовж і впоперек, – були-бо захмелені цим сонцем і днем. Брат роздмухував у літній печі вогонь, братова перемовлялась із сусідкою, з якою розділена була хвірткою, і їхні високі голоси мирно дзвеніли. Микола спинився серед двору і раптом задивився туди, на горби, густо засипані ліщиною, і на поля, що вигинали на тих горбах оксамитні хвилі. Текла через ті горби і через поле дорога, по якій їхав самітний велосипедист, і чи той велосипедист серед розбурханих хвиль, чи така вибуяла зелень принесли в його душу малий, але напрочуд відчутний смуток. Він завмер на хвилину, дослухаючись до того смутку в собі, тенькнуло йому щось усередині – перевів погляд на дружину. Ганя тихо розмовляла із Варкою, її засмагле обличчя, обрамлене білою хусткою, було гарне. Глуха туга сколихнулась у Миколинім серці, відчув він, що віддаляється від цього обличчя і від цього заповненого родичами двору. Був уже сам тим велосипедистом серед вигинливих зелених хвиль, натискав і натискав на педалі і таки віддалявся від них, а передусім від цього гарного обличчя, обрамленого білою хусткою, до якого так поривалося його серце. Він затис вуста і підійшов до швагра, який і досі роздував у літній печі вогонь.

– Може, допомогти дровець урубати? – спитав лагідно.

В рогатках продавала, як завжди, насіння Савчиха, і Микола спинився коло неї.

– Як торгується, тьотю?

– Та трасця його матері з такою торгівлею, – буркнула стара. – Колись воно й насіння більше їли.

– Ви б сіли на люднішому місці.

– Щоб міліція ганяла? – подивилася на нього сердито Савчиха.

– Та й це правда. Насипте мені дві склянки.

Він наставив кишеню, й Савчиха насипала туди насіння.

Повернув на Чуднівську: повз будинок, де зараз жив, минув вісімнадцяту школу і відчув, що ноги понесли його швидше. Тримав під пахвою газетний згорток, обкручений