Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

і підказав піратське гасло «грабуй награбоване!» – воно ж було Марксом латинізоване, і ми знаємо цей вислів у звучанні малозрозумілому і злагідненому: «експропріюй експропріаторів!»

Я свідомий того, що моя книжка як свідчення найтяжчого періоду нашої історії нікому особливої радості не принесе; я намагаюсь не згущувати фарб, щоб у того далекого нащадка, котрий, можливо, колись прочитає книжку, не склалося хибне уявлення про нас як про морально знищене покоління, яке не те що не вносило життєрадісного позитиву в наше буття, а й особливих радощів і задоволення від боротьби не мало. Така думка про нас була б несправедлива: ми жили вщерть переповнені як революційною, так і ліричною поезією, ідеалізмом, оптимізмом і знаходили вищу красу в найтяжчих ситуаціях – інакше в нас не народилась би духовно міцна інтелігенція, та, що нині стоїть за державним кермом.

…Я вже говорив про те, що в кінці 70-х років стало помітно, як при показній могутності слабне на очах комуністична система, розтуляється її кулак. Здавалось би – чому б ще раз не вдатися їй до тотального терору, адже за нею – досвід тридцятих років, за нею й могутня практика сорокових, коли в крові був потоплений український національний рух. Однак керівництво більшовицької держави вже розуміло, що для тотального терору потрібен ще й тотальний страх і лжепатріотична ейфорія, які однако одурманюють народ і паралізують будь-який протест. Цих чинників не стало передовсім через втрату віри в ідеали комунізму і мудрість комуністичних вождів – гей, та чи не пригадуєте, яку війну виповіла партократія хрущовським, а потім брєжнєвським анекдотам, «вірменському радіо» та притчам про Василя Івановича Чапаєва? Що б то, здавалося, анекдоти для озброєної до зубів держави, та саме вони були документами зневіри народів СРСР у доцільності його існування.

Парадоксально те, що безсилля системи в загнузданні зневіреного народу виявлялося в актах сили – примітивної, грубої і нещадної сили бандита, який уже не виходить на битий шлях завойовницькою ордою з арканами по ясир, зате в темних провулках, по-тхорячому боягузливий, вбиває безборонних громадян або ж, облаченний у тогу гуманного доброзичливця, намагається купити непокірних вигодами, обіцянками, недвозначно даючи їм при цьому зрозуміти, що в радянській державі можна спокійно й небідно жити.

Був страх, у мене особисто, що арешти 1972 року зламають волю і дух антирадянського руху Опору, а вони тільки його підсилили: після Гельсінської наради в 1975 році опозиція до офіційної влади набрала характеру широко розповсюдженої підпільної організації із своєю сіткою, комірками, явками, підпорядкуванням, – і вже те, що створена дисидентами Гельсінська група могла існувати в радянському суспільстві й не була ним відчужена, дало зрозуміти комуністам, що народ цілковито залякати не можна, і вони в своїй діяльності почали вдаватися до зовсім полярних за характером заходів: з одного боку – до ізоляції найактивніших лідерів руху Опору, а з іншого – до приручування інтелігенції, серед якої ті лідери виросли.

Коли ж і це не дало бажаного ефекту, комуністична партія пішла ва-банк: СРСР встряг у афганську авантюру. Кожна тоталітарна система, яка хоче розчавити опір власного народу, шукає виходу у війні, бо війна дає можливість військом, мобілізацією бунтівної молоді, постійною загрозою воєнного стану в країні зміцнювати насильницький апарат, – та ба, не розрахували своїх сил більшовики і тут. Зміцнити війною свою владу можна тільки тоді, коли народ, хай і облудно, вірить, що та війна справедлива: афганська ж авантюра, яка нічого народові не дала, крім цинкових гробів, стала деморалізуючим фактором у суспільстві, вона виявила всі болячки системи і врешті-решт призвела до її загибелі.

Отже, залишався у партійного керівництва останній надійний засіб боротьби з опором – приручування інтелігенції, і слід сказати, що це йому потроху вдавалося.

…Я несподівано відчув полегшу. Видаючи книжку за книжкою, кожного разу все менше мучився безсонними ночами, коли черговий роман віддавали в «облліт» (цю абревіатуру розшифрувати не можна – то кодова назва більшовицької цензури, в якій працювали виключно кагебісти). З якогось часу цензори перестали шукати в художніх творах підтекстів, покладаючись на внутрішні рецензії, організовані видавцями, котрі здебільшого намагалися віддавати рукописи в доброзичливі руки. Усі мої романи після «Журавлиного крику» повернулися від цензорів без єдиної правки, і вже менше чутно було у критиці галасу про ідейно-хибні твори; правда, ніхто не збирався реабілітувати раніше критиковані твори, а видання у Москві моїх «Мальв» російською мовою викликало у львівських партократів шок. Лежали теж у письменницьких шухлядах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Катастрофа» Володимира Дрозда, «Мор» Валерія Шевчука, мій «Журавлиний крик», «Мертва зона» Євгена Гуцала, але нові твори згаданих та інших авторів, написані вже обережніше, обтічніше, а подекуди з елементами колаборантства, – а саме це для парткерівництва було найбільш важливе, – виходили у світ без перешкод.

І ось саме тоді на наші голови падають одна за одною трагедії – самогубства. Чому від полегш – самогубства?

Мій роман «Манускрипт з вулиці Руської» Спілка письменників України висунула на здобуття Шевченківської премії; я її не отримав, зате Спілка, ніби спеціально для мене, встановлює премію ім. Андрія Головка за кращий роман року, і я став першим її лауреатом.

Друзі, раді за мене, прийшли на вечерю, яку я дав у київському спілчанському кафе «Еней»; прийшов, звісно, і Грицько Тютюнник. Трохи захмелений, він поводився зовсім для мене незрозуміло: всіх ображав і обзивав графоманами, обурювався, чому Шевченківські премії роздаються за наперед складеними списками – дихають, мовляв, у черзі номенклатурні письменники один одному в потилицю; чому Василь Земляк не отримав її за життя, чому нею не