Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - Привіт, ма! – я намагалась говорити звичайним голосом, хоча страшенно хвилювалась.

          - Привіт, Діанко! – мама була рада моєму дзвінку. – Доню, ти де?

          - Я була в Юлькі, а тепер заїхала в магазин. – сказала я. – Ма, я повернуся сьогодні трохи пізніше додому. Маю деякі справи.

          - В тебе все гаразд? – стривожено запитала мене вона.

          - Так, не хвилюйся. – відповіла я. – Па-па! – сказала я і поклала трубку.

          Я сиділа в машині і міркувала над зустріччю, яка невдовзі мала відбутися. Мені потрібно було якимось чином розговорити Світлану Петрівну. Я була впевнена, що вона була замішана в тому, що Леон перебував зараз в СІЗО. Я змушена була довести її причетність до цього.

          Несподівано, мені спала на думку одна ідея. Мені потрібно було її напоїти. Тоді б це розв’язало їй язика. Але ж мені також прийдеться з нею випивати. А я однозначно швидше оп’янію, ніж вона. Обдумуючи різні варіанти як цього оминути, я згадала татів прийом. Він завжди перед застіллям випивав декілька таблеток білого вугілля і алкоголь не туманив його мозок так швидко, як всім іншим.

          Я вирішила так і зробити. Це вже було схоже на план і явно краще, ніж просто іти на пролом.

          Зачинивши авто, я зайшла в супермаркет. Мені потрібна була пляшка міцного алкоголю. Я не знала, що краще обрати, оскільки ніколи не вживала його. Коньяк, ром, віскі? Що з того вибрати? Не довго думаючи, я вирішила, що самим кращім варіантом буде горілка.

         Розрахувавшись на касі, я повернула в аптечний кіоск і придбала там потрібні мені пігулки і маленьку пляшку мінеральної води. Одним махом я проковтнула пару таблеток, запивши їх водою.

          Я вийшла з будівлі магазину і попрямувала до будинку Світлани Петрівни. В голові в мене з’явився план дій, в якому сьогодні я буду грати головну роль.

          Біля під’їзду я підняла голову догори і подивилась на вікна квартири, в якій вона жила. Світло на другому поверсі вказувало, що Світлана Петрівна вдома.

          Піднімаючись сходами, я настроювала себе на виставу, яку невдовзі збиралася грати. Я мусила виконати те, що задумала. Іншого шансу в мене не буде.

          Біля вхідних дверей я глибоко вдихнула і на секунду затамувала подих. Все. Пан або пропав. Я піднесла палець до дзвінка і натиснула кнопку. Шоу починалось.

          - Божечки, Діанко! – вигукнула Світлана Петрівна, відчинивши двері і поглянувши на мене. – Дівчинко моя люба, заходи!

          Я пройшла в квартиру, схлипуючи і голосно плачучи. Притулилася до стінки спиною і закрила обличчя руками.

          - Діано… - В її голосі чулося хвилювання. – Заспокойся, Діано.

          - Не можу… - промовила я крізь сльози і сповзла по стіні.

          - Годі, годі так побиватися. – Вона допомогла мені підвестися. – Знімай пальто й ходімо на кухню. Зроблю нам чаю.

          Вона допомогла зняти мені верхній одяг і ми попрямували на кухню.

          - Світлана Петрівна, мені так погано на душі! – з відчаєм промовила я, сіла за стіл і опустила голову на руки. Я заплющила очі й ще дужче заплакала.

          - Тихенько, Діанко! – Вона поставила грітися воду на плитку і підійшла до мене, щоб обійняти.

          Я ридала в неї на плечі, весь час тихо бурмочучи «Я так більше не можу, не можу…»

          Вона простягнула мені паперовий рушник, щоб я витерла заплакані очі. Чайник закипів і Світлана Петрівна підвелася, щоб залити окріп в кружки.

          Поставивши кружки на стіл, вона присіла на стілець поруч зі мною і поглянула на мене.

          - Діано, не варто так побиватися! – сказала вона, роблячи ковток.

          - Ви не розумієте. – промовила я сумним голосом. – Леонід був смислом мого життя! Я не могла собі уявити, що він здатен на таке!

          - Дівчинко моя, ти ще така молода. Й така наївна! – посміхаючись сказала мені Світлана Петрівна. – Ти зовсім не розбираєшся в чоловіках.

          - Виявляється, що він так вдало мені брехав? – спитала я і знову розревілася.

          - Ну, годі вже. Ти скоро перетворишся на мокре місце. – вимовила вона. – Попий чаю, заспокойся.

          - Не хочу я чаю. – промовила я і вийняла з сумки пляшку горілки. – Давайте вип’ємо?

          - Ти що? – Вона дивилась на мене здивованим поглядом. – Від коли ти п’єш?

          - Яка різниця? – сміючись, крізь сльози, спиталась я. – Якщо не хочете, то я сама вип’ю. – рішуче промовила я і відкоркувала пляшку.

          - Гаразд. Складу тобі компанію. – сказала вона і пройшла до буфету, в якому стояли чарки. Взявши дві, вона поставила їх на стіл. – Ти так потріпала мені нерви своїм плачем, що мені самій не завадить трохи розслабитись.

          - Я піду вмиюсь. – сказала я і підвелась. – Де у Вас ванна кімната?

          - По коридору перші двері на ліво. – промовила вона, достаючи хліб, щоб нарізати його.

          Зайшовши до ванної, я поглянула на себе в дзеркало і задоволено посміхнулася. Перша частина плану пройшла успішно. Я освіжила лице холодною водою і повернулася на кухню.

          На столі з’явилася легенька закуска у вигляді хліба, ковбаси й твердого сиру. Я присіла на стілець, взяла пляшку в руки й наповнила чарки горілкою.

          - Давайте вип’ємо. – сказала я. – Так погано на душі, що я просто вже не можу це витерпіти. Всі мужики – козли! – промовила я і залпом випила налиту горілку.

          - Це точно! – підтримала вона мене і теж одним махом опустошила свою чарку.

          - Світлано Петрівно, як Вам це вдається? – спитала я, наливаючи знову. – Бути такою сильною?

          - Дитинко, я бачила в своєму житті дуже багато чоловіків. – промовила вона, беручи чарку.

          Ми знову випили і вона продовжила: