Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Отож, усі ті злигодні, хлопче, — продовжував свою думку дідок, — були не лише виборенням тобою життя у смерті, а й неоціненним твоїм життєвим досвідом... Цікава все-таки штука — життя! А ще, як товариш Сталін приходить до геніальної думки, що й наш, і німецький соціалізм мають спільне коріння, що їх партія влади наслідує нашу, а гітлерюгенд — наш комсомол, що дуже ріднить їх і ідеологія, й організаційна структура, і суцільна воєнізація, — Янчук аж рота роззявив від подиву, не второпавши переходу. — Всі ми фарисеї, вправляємося у словесній еквілібристиці, але жити треба, — зітхнув дідок, — тож відважуйся, осмілюйся, дерзай, хлопче, коли є душевний потяг і бажання спробувати, звичайно, не збочуючи на манівці та не зраджуючи гідності, — і взявся стягувати свої речі, бо пароплав уже підсапував до київського приплаву.

Петро й Зіна допомогли співпутцеві вивантажити валізи, кошики й пакунки, склавши їх на купу, і врешті попрощалися з ним. Переночували, сидячи на лаві в залі. Зіна, скориставшись нагодою, висповідалася своєму вихователеві, що смертельно закохана в нього ще від його появи в колонії, що готова пожертвувати всім, нічого не вимагаючи взамін. Янчук принагідно роздивився на її незвичайні очі: одне було небесно-блакитним, а друге — темно-карим.

— Спасибі, Зіночко! Ти подаруєш усе комусь іншому, як вивчишся, у що я щиро вірю, — відповів на те Петро.

На ранок язик доправив їх до інституту, Зіна, поселившись у гуртожитку, пішла на екзамени, а Янчук подався до кабінету молодого автора, пообіцявши навідати дівчину завтра.

— Добридень-добридень! — Андрій Малишко втомлено запросив Петра присісти до столу в кабінеті. — З чим ти до мене, по що і звідкіля?

— Зі збіркою віршів, — відказав Янчук, спершу кладучи на стіл вирізки з газет і журналів, що виручили його на екзаменах.

— Так-таки одразу і зі збіркою?

— Набереться з оцим ось зошитом навіть на більшу за ті, що друкують. У Тодося Осьмачка менша була...

— Гадаєш?.. Це, очевидно, зі «Зміни», це з «Піонерської», а це з місцевої, — Малишко перебігав очима віршовані друки, відкладаючи вирізки із прозою. — Чи не так? — спинявся в читанні і на чималу радість автора навіть вертався назад, поки в мовчазному перегляді не дійшов до краю, зітхнувши. — І хочеться тобі мучитися із оцим писанням? Чи таки трохи платили? — скоса глянув на хлопця.

— Як то «хочеться»? — розгубився Петро. — Платили...

— Ото хіба!.. Комусь показував?

— Із відомих — Леонідові Недолі, Лесеві Гомону, дещо Осьмачкові, звичайно, редакторам, учителям, товаришам...

— Хвалили?

— Не так, щоб... Казали, можливі...

— А ти читав Недолю, Гомона, Осьмачку?

— «Полонені хенці», «Жовті брати», «Накидки»...

— Сподобалися? — Малишко при тому якось образливо переглядав вирізки.

— Як сказати?.. Може, тим, що не траплялося мені досі читати про хінців...

— А там що? — вказав утомленими очима на загальний зшиток у чорній цератовій обкладочці.

— Тут ще не надруковані вірші, — Янчук радісно поклав на стіл перед поетом свою «збірку».

Запала дзвінка тиша. Андрій Самійлович вибірково читав, перегортаючи сторінки.

— Щось вони дуже відрізняються від тих, що у вирізках.

— Ці пізніші, — бовкнув Петро, відчувши, як горить його лице. — А в чому, власне, різниця?

— Ти мене питаєш? — глузливо посміхнувся Малишко. — В якості, наприклад. Раніші — більш зрілі і вправні, бо їх, гадаю, відредагували, а ці гірші, бо редактори їх не бачили або не побажали правити.

— Так тож їх робота — правити і доводити до кондиції! — не відступав Янчук, хоч пам'ятав, що в окремих друкованих віршах лишалося часом по кілька власне його слів і підпис.

— Сподіватися, що редактори витягнуть, і неґречно, й соромно, і навіть злочинно, — зі співчуттям дивився на молодого автора тоді вже славетний Андрій Малишко. — Ось що скажу тобі, хлопче, вибач, але нема в тебе поки-що ні хисту-таланту, ні знань до писання, тож не витрачай даремно часу! В кращому разі, — поклав вирізки на зшиток, — приїжджай у цей кабінет десь так років через... п'ять, як закінчиш навчання та попрацюєш і бажання в тебе не зникне.

— І не раніше?! — ледь стримував себе Янчук, уявивши собі відрізок аж у п'ять років.

На його біду співбесіду перервав дзвінок.

«Добридень, Максиме Тадейовичу!.. Що ж більше! Проціджую всяку сірятину. Похвалитися майже нічим, все переважно убоге, на жаль... Є й місцеві, і немісцеві, але в більшості без іскри Божої. А ще — нема часу на них достатньо... Не дуже й переймеш чи запозичиш, хіба сірість... Я, мабуть, задуже терпеливий, але наслідки від того не кращі... Звичайно, периферія важлива, сам прийшов звідти... Увечері? Особливих намірів не мав, а хіба що?.. Це удвічі приємніше! Гаразд! Ми з радістю будемо, і я послухаю... Десь о восьмій, кажете? Добре! Із вдячністю послухаю! Дякую, Максиме Тадейовичу! До вечора!»

— Невже всі мої вірші до єдиного нічого не варті?! — нагадав про себе Янчук, як Малишко відірвався від телефону, щось записавши в календарі.

— Не всі, а майже всі, — зітхнув. — Тяжкий і глевкий це хліб, хлопче, але головне, що він, мабуть, не для твоїх зубів.

— Часом не можу не писати! — майже слізно признався Петро.

— Похвально, співчуваю, але зарадити не маю спромоги.

Андрій Самійлович ще розпитав, хто та звідки автор, ще раз переглянув зшитка, поки не вернув його назовсім.

— Версифікація сяка-така тут є, злободенні теми також присутні, а інше, даруй, Бог дасть! Та ти не впадай у відчай, живуть же без писання мільйони, то й ти якось проживеш!.. Поговорив би ще з тобою, та бачив же, інші чекають під дверима, — згасив останні надії.

— Так утрачу ж усяке бажання писати! — задкував молодий автор до виходу.

— Казав же, по-перше, це не смертельне, а по-друге, дещо втратиш, а дещо й набудеш! А набувати тобі ще треба й треба!.. Бувай здоровий! Проси до мене наступних.