Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

На велике щастя, Максим Тадейович був у своєму кабінеті у Спілці, його літня секретарка після настійливих Янчукових домагань та посилань на віддаль пішла таки просити у Рильського про прийом для Петра.

Не знати, чи то вона так привабливо описала Янчука, чи просила за нього дуже, але Максим Тадейович виглянув у двері, навзаєм привітався, кинув загадковий і ніби нетутешній погляд на зошит у Петрових руках і, подумавши мить, запитав: «Маєш трохи вільного часу?»

— Навіть безліч, Максиме Тадейовичу! — випалив Янчук, не тямлячи себе від щастя, в зухвальстві й захваті.

— То заздрісно велике щастя, хлопче!.. Почекай на мене, оглянь вітрини, — вказав поглядом і тихо причинив двері кабінету.

Розглядаючи для годиться вітрини й дошку об'яв, Янчук, очікуючи на радісну зустріч, шукав своєї непоправної помилки у поведінці з Андрієм Малишком, подумки картаючи його.

«Коли б я був сам йому щось прочитав, то його враження були б іншими, а так він напевне не все достеменно зрозумів і прочув, а ще ж розмова з Максимом Тадейовичем та черга під дверима, — знайшов урешті для себе розгадку. — Про збірку мені, звичайно, не слід було говорити...»

— То із чим ти до мене? — вийшов із якоюсь течкою Максим Рильський. — Не «з віршАми» слід говорити, а «з віршами»! Маю пильну й невідкладну справу, то поговоримо в путі! — запропонував безапеляційно. — Приємне з пожитковим не часто збігаються у нашому тлінному житті, тож скористаємося належно, — додав.

Титли пришвидшено вулицями, переходили навпростець майдани, їхали трамваєм у дзенькоті й стукоті, штовханині й сум'ятті — то мовчки, то в уривчастих перемовинах, то під оповіді «молодого автора»...

— Он, бачиш, скамниця, — показав Рильський поглядом. — Дочекайся мене, можу й загаятись у цьому ось вертепі, — вказав на високий будинок. — Буду намагатися якомога швидше впоратися, як поталанить! — трохи втішив Янчука вже з віддалі.

Петро чекав, на свою радість, недовго, ходячи біля лавочки — слово «скамниця» він почув уперше! — і збираючи в жменю різнобарвні грушеві листочки, дочасно підпалені золотою осінню.

— Тепер нам треба в оцій повені краси відшукати відповідне до твоєї поезії затишне місце, — явно насміхався Максим Рильський, уздрівши зібране Янчуком листя на лавиці. — Я тут знаю одне — й історичне, і мені пам'ятне, і відносно відлюдне, і божественно красиве...

Прийшли на Володимирову Гору, під крислатий каштан-велетень обік пам'ятника князеві-хрестителеві, відроджуючи в Петра віру й надію на краще. Посуворішавши, Максим Тадейович присів на лавку, взяв на коліна його зшиток і вирізки, якийсь час помовчав, а потім перейшов до священнодійства — взявся вправно розтлумачувати Янчукові незугарно-недолугість, як він сказав, його віршів та невідповідності й недосконалості в них.

«Я радо хочу розказати

Про ті щасливі дні мої...» —

перечитав він уголос написане. — А чому «розказати», коли сюди проситься «розповісти», а «розказати» є калькою з російської? Ми ж не говоримо «розказ», а «оповідання»! Не змушує тебе й римування, його тут, нажаль, немає. А будь воно, приміром, то «розповісти» ти римував би зі словом, наприклад, «місто», яке аж проситься сюди до «села»... Відсутня рима і в цій ось строфі: «мої... селі», — водив рукою далі по рядках. — Власне кажучи, варіантів тут безліч, як у тебе часу, і на всі нам не вистачило б і тижня...

І так, строфа за строфою, вірш за віршем, від початку і до кінця все терпляче розтлумачувалося або сердито перекреслювалося жирним хрестом, викликаючи похоронний біль страти й зашаріння Петра.

— А «Циганка» написана майже визріло. Бачив її таку?

— На ранковому базарі перед собором...

— Сподобалася, певне? — глузливо глянув Рильський на Янчука.

— Ага-а-а, — спалахнув той на лиці.

— Коли хтось подобається, сорому в тому немає, юначе. Мені, грішному, також часто подобаються вродливо-гарні циганки... А цей твій романс справжній і майже пристойний. Є, правда, й недоліки, — перечитував ще раз «Циганку» на неймовірну радість автора, — але в кого з нас їх не буває?.. А Лєрмонтова любиш?

— Угу-у-у... Не його особу, — спохопився, — а його поезію.

— Так-так, юначе. У твоєму віці він був уже відомим, то роби висновок для себе, — дочитував Рильський наступного вірша. — Цей також під його впливом написаний?

— Може й під його...

— Наслідування допомагає, але й знецінює! Вірш майже пристойний, але це явне наслідування. А чим пристойний? Нестандартним діалогом закохано-трепетної хвилі з байдужим німим проліском... Пушкіна любиш?

— Не так щоб... Дворянин, Мазепу осудив... але вільнодумець, які Байрон, талановитий безумовно...

— А тут у тебе явний Шевченко.

— Всі мої вчителі й порадники надавали перевагу нашому кріпакові й солдатові, то і я... А ще Франкові й Лесі Українці, плужанам і гартівцям, Сосюрі за «Мазепу» й «Махна», Зерову і Плужникові, Осьмачці й Телізі... Звичайно, Єсеніну, Ахматовій і Буніну, Словацькому й Міцкевичу, Тувімові та Іллаковичівні...

— Тобі поталанило й Буніна читати? «Мазепу» й «Махна»? Чути про Телігу?

— Були люди...

— Давно?

— І давніше, й недавно... Кажуть, нема їх серед живих...

— Так-так, — якось особливо проникливо оглянув Максим Тадейович Янчука — світлим, але сумним поглядом. — Всі ми тепер смертні, як ніколи.

— Що ж робити, Максиме Тадейовичу?

— Жити й учитися наперекір усьому! — по паузі відповів Рильський.

— У нас в інституті із двохсот сорока шести викладачів, асистентів і лаборантів лишилося троє за якихось півмісяця!.. Студенти студентам лекції читають!..

— Це ж давніше було?

— Та може рік із гаком...

— Знався з Тодосем Осьмачком?

— Трохи і з ним, і з Чигирином, Недолею та Гомоном, за Лебеденка чув...

Запала неприємно-гнітюча мовчанка. Уста Рильського напружились, погляд уперся чи у каштан, чи у хрест за ним, лице від брів до підборіддя ніби видовжилося, а лоб зморщився...

— Ну, а це вже, як на мене, не вірш зовсім! — вернувся Максим Тадейович до зшитка, щось перекресливши. — Біда, друже, що маєш хотіння і деякі сумбурні знання, та не маєш достатнього хисту,