Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

«Будьте люди» – в устах Шевченка то велике слово бути «людиною», бо то «образ Божий», а він, як правдивий геній, носив у собі полум’яну віру в Бога.

«Будьте люди» – значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди».

(«До справжнього Шевченка»).

У цьому пасажі бачимо квінтесенцію прагнень Маланюка, який бомбардує (цілком у дусі Донцова) читача/слухача цитатами (деякі з них є позатекстовими), проектуючи центральну ідеологічну настанову, вправно заплітаючи її основні топоси – «чину», «аристократії духу», провінціалізму («плебейства», як любив це називати Донцов) старого устрою і «старої «Громади», а разом з тим уявлення про Шевченка як про отамана, а про його поезію, – як про ту, яка формує «полум’яні накази», і все це врешті кульмінується основною цінністю – Нацією, а з нею поверненням до славних цінностей предків. І все це формується риторикою, яка буцімто спирається тільки на самому поетичному тексті. Сама її пристрасність, як і самі цитати, приховують її вибірковість та упущення.

Г. Грабович все ж намагається відшукати розбіжності у «рецепціях» Маланюка й Донцова

І хоча Маланюкова рецепція204 Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і гуру. Переважно кожна із цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропагандистський, як Донцов. Це особливо видно в їх судженнях про різних осіб із шевченківського оточення, а потім про їх коментаторів. Скажімо, Куліша Донцов бачить переважно в негативному світлі, як недостойного і заздрісного сучасника, проросійського антипода до Шевченкового патріотизму, натомість для Маланюка, який присвячує Кулішеві вдумливий есей і часто його згадує, він є провідною постаттю, яка формує національне відродження, втілює сам сенс національного обов’язку, здійснює низку першочергових літературних осягнень. Це ж саме можна сказати про Франка, якого Донцов регулярно висміював у міжвоєнний період і прийняв лише у пізніший час свого життя. І хоча Маланюк переважно наслідує Донцова у засудженні Драгоманова за його ніби брак відданості українській національній справі, за його нібито русоцентризм, холодний раціоналізм тощо, він ніколи не робить цього в дусі принизливої лайки та огульного очорнювання, що так характерно для Донцова.

Розбіжність між дослідником і досліджуваним – ставлення до Шевченка

Фундаментальна різниця, однак, полягає в тому, вважає Г. Грабович, що Маланюк розглядає Шевченка з іманентно літературних позицій. Критик бачить поета і його тексти, його багатовимірну присутність у літературному процесі. Тобто Шевченко не як стійкий топос, або як приклад, exemplium, але як феномен, вартий критичного прочитання – а насправді, програмового прочитання. Це прочитання починається від самого тексту, що його Маланюк, на відміну від Донцова, так чи інакше бачить у контексті – хоч і з чіткою інтерпретаційною парадигмою на увазі (яка серйозно обмежує готовність простежувати непередбачувану лінію дослідження). Зсув до ідеологічного метатексту, однак, відбувається майже завжди. Його аргументи не мають академічної строгості і не сперті на якихось теоретичних основах. Водночас, хоча він і визнає літературно-історичну диференціацію або внутрішні зміни у Шевченковому поетичному корпусові, наприклад у періоді «Трьох літ» (поезія 1843 – 1845 років) або у ранній поезії (корпус прозових текстів і загалом Шевченкові російськомовні тексти, так само як і його живопис, по суті ігноруються), він вочевидь не визнає їхньої автономності й окремішності. Це своєю чергою, – саме як результат базового еселенціалізму і телеології – робить Шевченка не лише монолітним і наперед визначеним (будь-які ідеї про його «зростання» і «розвиток» суворо обмежуються), а й радикально усіченим: кричущо відсутнім у такій візії Шевченка є психологічний вимір його поезій, а разом з тим і пов’язані питання іронії і децентрування, повороту до релігійного виміру, а також універсальних цінностей, взаємодія колективного і індивідуального, і головне – постійний пошук власного покликання і самовизначення. Для Маланюка, як і для Донцова, все це не є предметом обговорення, для них Шевченко є тим, чим він є – і процес самовизначення і самотворення попросту не передбачається; допускати це, навіть як предмет для дискусії, значить руйнувати всю есенціалістську і телеологічну побудову. Зрозуміло, що за такого підходу набагато більше пропускається, ніж розглядається.

Однак в одному аспекті Маланюк демонструє справді глибоке розуміння, і це стосується того, що є постійним і домінантним мотивом цих есеїв, тобто наша рецепція Шевченка, з одного боку, а з іншого – те, в якій формі сам поет формує цю рецепцію, діючи на нас як динамічна, навіть надприродна сила (його улюблений образ тут – вулкан або тектонічний зсув), яка переорієнтовує колективні уявлення про ідентичність і справді формує нову ідентичність. Основним топосом тут, як уже було згадано, виступає єдність Шевченкової візії і самої його поезії, яку можна інтерпретувати як монолітну або органічну єдність. Якщо згадані перед тим погляди тяжіють до статичності (і до доктринального прочитання – як у Донцова), топос органічної єдності є внутрішньо динамічним і вельми продуктивним. Маланюк не раз користується однобічними та доктринальними інтерпретаціями, проте інтуїтивно відчуває цей органічний момент – і робить він це двояко. Насамперед це проявляється у вигляді постійного питання: як ми сприймаємо Шевченка? якою є адекватна реакція на Шевченка? І проблематичніше питання: як ми можемо формувати або виховувати нашу реакцію?

Відповідь на останнє питання проста: ми не можемо.

Маланюк розпочинає один із своїх пізніх есеїв, «Шевченко живий» (якого написано 18 березня 1961 року, як підказує дата з нагоди традиційних у цьому місяці шевченківських святкувань), твердженням (що є відгомоном уже згаданої статті «Ранній Шевченко»), з яким будь-хто, хто глибоко вивчав Шевченка, не може погодитися.

Далі – абзац Маланюка: «Хочеться ще згадати про таємницю наших відносин з Тарасом Шевченком і таємницю самої постаті Шевченка. А що постать його – і в історії нашої літератури, і в історії нашої Батьківщини – є таємниця – згодиться більшість земляків, які мали нагоду над тією справою замислитися».

Твердження – приголомшливе. Можна дійсно сперечатися про те, чи насправді більшість українців, які про це замислювались, погодяться з цим (гадаю, лише незначна меншість погодиться – більшість, мабуть, нездатна насправді замислитися), але загалом таке твердження звучить переконливо.

На продовження він пише, що шевченкознавство, «так розквітле на переломі 20-х і 30-х рр. – нині силою речей загальмоване, зробило все ж, на шляху до розкриття тієї таємниці, немало.