Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я хитаю головою, все ще переварюючи інформацію.

— Якось… важко уявити тебе дитиною.

— О, я був жахливою дитиною, — невимушено визнає він. — Свавільний, впертий, занадто розумний для власного блага.

— Нічого не змінилося, — бурчу я.

Він сміється, хапає мене за руку й легенько тягне на себе.

— Одягайся швидше. Інакше не встигнемо побачити, як Раванор запалює вогні.

Я мимоволі затримую погляд на його обличчі. Вперше бачу його таким — розслабленим, щиро зацікавленим, трохи… домашнім.

І це мене лякає навіть більше, ніж він у своїй демонічній величі.

— Добре, — виривається з моїх губ, перш ніж я встигаю передумати. — Дай мені кілька хвилин.

Я зачинила двері, спершилася на них спиною і заплющила очі.

Вечір у Раванорі.

З Райвеном.

Ох, Селесто, ти знаєш, що це погана ідея.

Але так хочеться подивитися, куди вона тебе заведе.

****

Карета плавно котилася брукованими вулицями, а я не могла відірвати погляду від краєвидів за вікном.

Раванор…

Я чула про нього сотні разів. І все ж навіть уявити не могла, що він такий.

Місто, яке жило у темряві, але нею ж і сяяло.

Високі чорні вежі здіймалися в небо, прикрашені мереживом сріблястих рун. Вулиці були вкриті м’яким світлом чарівних ліхтарів, які відливали загадковим синім і фіолетовим сяйвом. По мостових плавно текли річки тіней, а тонкі арки та витончені мости перепліталися над ними, з’єднуючи квартали міста в химерному танці архітектури.

Раванор не боявся ночі. Він був створений для неї.

— Вражає? — м’який голос Райвена змусив мене повернути голову.

Я ковтнула.

— Вражає — це занадто слабке слово.

Він всміхнувся, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння карети. У тьмяному світлі його очі мерехтіли, а вираз обличчя був майже самозадоволеним.

— Я виріс серед цієї краси. Але кожного разу, коли повертаюся, вона знову і знову зачаровує мене.

Я дивилася на нього й раптом зрозуміла, що не можу відвести погляд.

— Це дуже… інше, — сказала я, повертаючись до вікна, перш ніж він встиг помітити щось зайве в моєму погляді.

— Інше?

— Так. Це не схоже ні на одне місто, яке я бачила. Навіть Онуарк, який межує з Темною Імперією, зовсім інший.

— Онуарк? — Він нахилив голову. — Ти ж звідти, так?

Я кивнула.

— Для мене Онуарк асоціюється з великим контрастом між бідністю і багатством. Але Раванор… ніби частина іншої реальності.

Він легко засміявся.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це правда.

Карета плавно зупинилася.

— Ходімо, — Райвен подав мені руку.

Я на секунду вагалася. Але пальці самі знайшли його долоню.

— Куди ми?

— Туди, де Раванор найкрасивіший.

Вечірнє повітря було насичене тонким ароматом нічних квітів і чогось незнайомого, пряного. Ми йшли вузькими вуличками, бруківка під ногами блищала в світлі руничних ліхтарів, а над головою палахкотіли ледь помітні нитки магічних потоків.

— Ти нервуєш?

Я здригнулася.

— Що?

Він нахилився ближче, і я відчула тепло його голосу біля самого вуха.

— Ти стискаєш мою руку сильніше, ніж потрібно, рідна.

Я різко випустила його пальці.

— Це через тебе!

Він нахабно всміхнувся.

— А що зі мною?

— Ти занадто… занадто близько!

— Це місто створене для того, щоб бути ближче, Селесто.

Його голос був низьким, глибоким, із тією самою легкою грайливою ноткою, яка змушувала мене червоніти.

Я зітхнула.

— Райвене…

— Так, рідна?

— Можна без твоїх фокусів?

— Я просто веду тебе на прогулянку, нічого більше.

— Так я тобі і повірила.

Він театрально підняв руки.

— Я абсолютно невинний, адептко Вейр.

— Невинний? — не могла стримати я посмішку.

Він засміявся, і цей звук, теплий і низький, змусив моє тіло вкритися мурашками.

Раванор продовжував зачаровувати мене з кожним кроком. Але ще більше зачаровував цей чорноокий демон.

І це вже було справді небезпечно.

Райвен повів мене все далі, від галасливих вулиць і відкритих площ.

Місто здавалося нескінченним лабіринтом загадок, і я не мала жодного уявлення, куди ми йдемо.

— Ти викрадаєш мене? — зіронізувала я, коли ми звернули в ще один темний провулок.

— О, рідна, якби я це робив, ти б про це не знала, — відповів він із хижою усмішкою.

Я пирхнула.

— Приємно знати, що у викраденні мене ти був би майстром.

— У всьому, що стосується тебе, я майстер.

Я гмикнула, але не встигла нічого відповісти, бо він зупинився перед масивними чорними дверима без жодних написів чи розпізнавальних знаків.

— Готова?

— До чого?

— До ще одного секрету Раванора.

Він торкнувся дверей кінчиками пальців, і ті безшумно відчинилися.

Те, що я побачила всередині, змусило мене затримати подих.

Простора зала з високою стелею була заповнена мерехтливим світлом сотень свічок, що ніби плавали в повітрі. Кам’яні стіни покривала темна виноградна лоза з білими квітами, які випромінювали легке сріблясте сяйво.

У центрі кімнати стояв накритий стіл для двох.

— Що це? — прошепотіла я.

Райвен підійшов ближче, його погляд став серйознішим.

— Це місце, яке ніхто не знайде, якщо я того не захочу.

Я здригнулася.

— Ти хочеш сказати, що…

— Що ми тут самі. Лише ти і я.

О, Вищі.

Його голос звучав так, ніби це означало набагато більше, ніж просто вечерю.

Я ковтнула.

— Ти… ти планував це?

Його усмішка стала ширшою.

— А що, якщо так?

Я озирнулася навколо.

— Це… гарно. Дуже.

— Я радий, що тобі сподобалось.

Райвен легко доторкнувся до моєї руки і провів пальцями вниз, до зап’ястя.

— Сідай, рідна. Я хочу, щоб цей вечір запам’ятався тобі.

Я сіла, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях.

Він не відводив від мене погляду, і мені здавалося, що весь Раванор раптом звузився до цього столу, до його очей, до цієї миті.