Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Що це за місце?

Райвен налив нам вина, а потім повільно, без поспіху, відповів:

— Колись це була бібліотека. Але тут зберігали не звичайні книги. Це були історії, які не можна було переписати, лише зберегти в пам’яті.

Я здригнулася.

— І що сталося?

— Час забирає все. Забрав і людей, які зберігали історії в собі.

Я не була впевнена, що він говорить лише про це місце.

Я зробила ковток вина.

Його погляд затримався на моїх губах.

— Ти знаєш, Селесто…

— Що?

— Якби ти знала, що я хотів зробити просто зараз, ти б уже втекла.

Мені здалося, що повітря раптом стало гарячішим.

Ні, я не можу просто взяти і пропасти в цих темних очах кольору ночі.

— О, дякую за попередження.

Його очі блиснули.

— Я не жартую.

Я теж.

Але сказала інше:

— Ой, лорде-ректоре, ви завжди такі небезпечні на прогулянках?

— Лише на тих, які справді хочу запам’ятати, — його голос був низьким і оксамитовим, а погляд… Ох, краще б він так не дивився.

— І багато в тебе таких прогулянок? — я підняла брову, сподіваючись, що голос звучить легше, ніж мені здавалося.

Він нахилився ближче, його пальці повільно ковзнули по моїй руці.

— Ти думаєш, я б привів сюди когось іншого?

Я зробила ковток вина, змушуючи себе не дивитися на його губи.

— Вибач, але важко повірити, що ти не водиш сюди всіх своїх… — я зупинилася, підбираючи слова, але він, здається, чудово зрозумів.

Райвен засміявся.

— Якщо ти маєш на увазі жінок, то ні. Я не роблю цього.

— А що ти робиш?

Його усмішка стала небезпечною.

— Бажаєш дізнатися?

Я зробила вигляд, що задумалась.

— Хм… мабуть, ні.

— О, рідна, ти ж знаєш, що ці слова тільки змушують мене хотіти показати тобі все ще більше?

Мені варто було відповісти щось дотепне, щось уїдливе… Але я промовчала.

І тоді він, не відводячи погляду, повільно взяв мою руку в свою.

— Знаєш, що мені найбільше подобається в тобі?

Я зітхнула.

— Що?

— Те, що ти брешеш навіть собі.

— Не брешу.

— Ох, Селесто… — він підніс мою руку до губ і легенько торкнувся її кінчиками пальців.

Я знала, що це гра. Я знала, що він звик до таких ігор.

Але серце все одно вистрибувало з грудей.

— Ти нервуєш, — його голос був майже шовковим.

— Ти переоцінюєш свій вплив.

— Справді?

— Абсолютно.

— Чудово, — його губи раптово розтягнулися в усмішці. — Тоді ти не заперечуватимеш, якщо ми ще трохи затримаємось тут.

Я примружила очі.

— Райвене…

— Тільки не кажи, що тобі не подобається моя компанія.

Я зітхнула, відводячи погляд.

— Це нечесно.

— Що саме?

Я зустрілась із його хитрим, надто задоволеним поглядом.

— Те, як ти це робиш. Як примушуєш мене…

— Що, рідна? — він нахилився ближче.

Я закусила губу.

— Нічого.

Райвен засміявся.

— Що ж, ти можеш заперечувати скільки завгодно, але врешті-решт…

— Що?

— Ти програєш.

І найгірше було те, що я вже починала йому вірити.

Його пальці не відпускали моєї руки. Легкі, теплі дотики, від яких по шкірі пробігали мурашки, хоча я вперто намагалася не показати цього.

— Ти справді думаєш, що можеш виграти в цю гру? — його голос був оксамитовим, небезпечно м’яким, і це лякало більше, ніж якби він заговорив різко.

Я ковтнула, намагаючись виглядати байдужою.

— А що, якщо я вже виграла?

Він посміхнувся. Не просто посміхнувся — усмішка розтялася повільно, темно, небезпечно.

— О, Селесто… Ти навіть не уявляєш, що означає виграш у цій грі.

— І що ж?

Він нахилився ще ближче, і тепер кожне його слово огортало мене теплом і магією, що струменіла в повітрі між нами.

— Це означає, що ти належиш мені.

Я відчула, як моє дихання збилося, але я не дозволила собі відступити.

— Хм… — я зробила вигляд, що задумалась. — А що тоді означає програти?

Він хижо посміхнувся.

— Це означає, що ти належиш мені.

— Ви повторюєтесь, лорде-ректоре, — сказала я, посміхаючись.

Райвен хмикнув і схилив голову набік:

— Ти так кажеш, ніби це тобі не подобається.

Я взяла келих з вином. Випила. Міцне.

Колись моя бабуся говорила: «Дитино, страх бере гору тоді, коли ти довго сумніваєшся».

І я перестала сумніватися, бо тільки діями можна здолати страх.

— А як щодо тебе Рай?

Він посміхнувся. Я бачила, як йому подобається, коли я його так називаю.

Він повторив мій жест. Взяв келих з вином, відкинувся на кріслі, і ліниво спостерігав за мною.

— Щодо мене?

— Так, — я кивнула. — Ти фліртуєш, граєш, але, який твій мотив, Райвене? Я знаю, що ти не все розказав мені про Аль-Хе, і я маю право знати.

Він став серйозним.

— Що ти хочеш знати, Селесто?

Я поставила келих на стіл, склала руки на грудях і подивилася на нього в упор.

— Я хочу співпрацювати. Скажи, адже є ще щось про Аль-Хе, що я не знаю, так?

— Селесто…

— Рай, я прошу тебе, я мушу знати!

Він різко встав і почав проходжуватися, ніби намагаючись заглушити власні думки рухом.

Я провела поглядом, як його широка спина напружується під темною тканиною сорочки. Як тонка тканина повторює лінії м’язів, як кожен його крок здається хижим і впевненим, ніби він не просто чоловік, а стихія, що ось-ось накриє мене з головою.

Світло від ліхтарів кидало тіні на його обличчя, підкреслюючи різкі вилиці, лукаву лінію губ, темряву очей, у якій можна було потонути.

Якщо колись і були створені чоловіки, яких не можна любити, то він, безперечно, був одним із них.

І саме тому він був небезпечним.

Райвен зітхнув і зупинився, глянувши на мене так, що повітря стало важчим.

— Впевнена? Бо ця історія довга.

Я витримала його погляд.

— Я нікуди не поспішаю.

Його губи скривилися в напівусмішці, і в наступний момент він заговорив.