Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Чумак пустив у цьому напрямі автоматну чергу й дав наказ бігти до потоку. Довелося відступати чистим полем, а заалярмований ворог розпочав пускати ракети та обстрілювати гору. Після розриву кожної ракети повстанці прилягали до землі й лежали непорушно, наче закам'янілі, а відтак знову зривалися й бігли кільканадцять кроків уперед. Відступ забезпечував Смик із кулеметом, біля якого був Чумак, а Бук одержав наказ рятувати бараболю за всяку ціну.

Невдовзі рій опинився поза засягом дії ракет, а ворог далі обстрілював ліс і поле. Правда, стріляти цільно він не мав змоги, й хіба тільки якась блукаюча куля могла трапити котрогось із повстанців. Вони вже так добре знали свист куль, що легко могли відгадати, на якій відстані від вуха дана куля пролетіла.

В Чумаковій голові кружляли дві журливі думки. Він побоювався, щоб друзі часом не розсипали картоплі, й одночасно шкодував, що сотня була в такому перемученому стані. Коли б не таке змучення, то цих бандитів у селі можна було б знищити двома роями.

Рій дійшов до сотні без утрат. Господарі миттю розділили бараболю. Половину її пекли, а із другої кухарі варили юшку. Стрілець Бук зараз мав приємність товаришувати із сотенними «асами», які обступили його ватру, а він час від часу витягав із кишені по одній маленькій картоплині й кидав її у сторону дентиста Зубенка, Петі, Бартля, Калини й Журби. Коли до них підійшов Чумак і зауважив, що справа не пахне чесністю, всі підсміхнулися й мовчали, мовляв, тут нічого не сталося.

Бук звернувся із пропорцією до Чумака:

- Друже командир, прошу, ця дуже гарно спечена!

І хоч картоплина всередині була ще сира, Чумак її не змарнував.

Доктор Зубенко закладався, що сам з'їсть сорок таких картоплин, одначе цей заклад був нереальний, і він мусив задовільнити себе десятьма.

Під час трапези зламали правила меню, бо спочатку поїли печені присмаки, а щойно потім рідку юшку. Й хоч вона не була ані посолена, ані помащена, та, на думку отця Кадила, кожна картопляна шкірка смакувала немов шкварка…

Ворожі кулемети продовжували орати порожні поля, а на заставу, запивши печену картоплю гарячою юшкою, пішла нова зміна. Настрій повстанців цілковито змінився. Всюди чулися жарти і сміхи, навіть сам сотенний повеселішав серед веселого вояцтва. Правда, він мав чим гордитися. Історія боїв його сотні була без порівняння. Навіть сьогодні, коли б довелося битися з десятикратно більшими силами, Громенко мав певність, що ворог, утікаючи, губитиме від страху зброю й торби.

Бунчужний зарядив збірку й наказав повстанцям, щоб кожний тримав дві спечені картоплини як залізну порцію. Цей наказ дещо спізнився, бо тепер лише кожний другий вояк мав у торбі отой неоцінений скарб.

Заговорив командир Громенко:

- Друзі, недалеко звідси є словацький кордон, який ми ще сьогодні переходитимемо, а потім підемо в далекий рейд. Коли повернемося на Рідні Землі? Ніхто не знає, однак пам'ятайте, що вас завжди зв'язує присяга вояка УПА. Під сучасну пору ледве чи не в кожній закутині України сотні відділів і підвідділів УПА зводять завзяті бої, в яких беруть участь також і формації інших поневолених народів. Як ви вже бачили, деякі наші частини ходять по різних країнах пропагандивними рейдами, і в один із таких рейдів ми вибираємося сьогодні. Тому прошу дбати про зовнішній вигляд, про дисципліну, порядок і зв'язок кожного з вас. Пам'ятайте, що коли в такому марші хтось відіб'ється в від сотні, то «пиши пропало»…

Після цього сотенний зарядив молитву й мовчанку за поляглих друзів. Лише кілька осіб із відділу знало, в якому напрямі відбуватиметься цей великий рейд, але, вислухавши промову сотенного, всі догадувалися, що це було прощання з теренами України.

Погасили вогні, стягнули застави, й сотня рушила в дорогу. Всі посувалися довільно, з наказом не робити слідів. Ідучи під досить високу гору з готовою до бою кожної секунди зброєю, відділ перейшов вузеньку стежку й подався далі в ліс. Кожний зауважив, що біля цієї стежки стояв білий цементовий стовп. Маршуючи у глибину лісу всі сподівалися бою, але без нього обійшлося.

Ніч була тепла, й падав дрібненький дощик, а сотня йшла і йшла. Потім втрималася, й сотенний повідомив вояків, що півгодини тому вона перейшла словацький кордон. Це було 13-го червня 1947 року. Друзі питали один одного, в якому місці цей перехід відбувся, але ніхто не знав.

- Кордон був недалеко від того місця, де ми стояли. - пояснював командир Бартель, який часто переходив його ще перед службою в УПА.

Тепер кожний сердився сам на себе, чому йшов півгодини в такій напрузі, готовий щомиті до бою.

Довкола розлягався дрімучий ліс. Він мав схил до півдня, й далеко внизу видніли світла та лунав гуркіт проїжджаючих потягів. Навіть у цю темну ніч можна було відчути, що в південній частині Карпат пульсує цивілізоване життя, не так, як у північнім, де Лемківщину й Перемищину цілковито зруйнував ворог.

Сотня виставила стійки, й вояцтво поклалося спати. Ні шуму потоків, ні ранкового співу пташок не чули змучені повстанці, їх розбудило десь аж біля обіду гаряче сонячне проміння. Непомітна стежка з білими цементовими стовпчиками, що вела по вершку гори, залишилися позаду на віддалі двох-трьох кілометрів, Ця стежка мала на повстанців досить великий психологічний вплив, - адже за нею вони лишили свій Рідний Край. І хоч після кількох років тяжкої боротьби ворог варварським способом обернув цю частину України в дику пустелю, то повстанці любили її далі й носили у своїх серцях. Що більше вони були горді з того, що обороняли її так завзято. Й коли в майбутньому хтось захоче загарбати собі цей терен, то йому в його замірах найбільше перешкоджатиме кров бойовиків УПА, пролита в обороні цієї чудової української землі.

Вояки мали дивне почуття. Коли по тій стороні кордону кожний із них зустрічав ворога автоматною серією, то тут, на випадок зустрічі з військовим відділом, ніхто не знав, що прийдеться робити. Це чужа країна, й оборона її не входила в завдання УПА, а почуття ненависти до війська й населення поки що не було.

Повстанці помили в потоці чоботи, деякі попрали свої сорочки, всі поголилися, й по полудні сотня вирушила в дальшу дорогу. Коли б цей рейд був