Читати книгу - "Танці утрьох"

— Розумієш, Володю, сьогодні у них вночі спрацювала сигналізація. Тамтешнє відділення міліції отримало сигнал. Черговий мент подзвонив охоронцеві будинку моди, — (слово «мент» Булавін вимовив з притиском), — і поцікавився: «Чи все у вас у порядку?» І почув відповідь: «Все в ажурі. Просто збій у системі. Вранці викличемо електрика. Дякуємо за турботу. До побачення». А через дві години привезли до лікарні у відділення невідкладної допомоги одного зі своїх з кульовим пораненням ноги. «Балувався, — кажуть, — дурень, зі службовою зброєю. От і догрався». Що ти з приводу всього цього думаєш, Володю?

Зарікався я не брехати Булавіну. Але, бачу, доведеться. Інакше мене з роботи виженуть, Наталя потрапить у небезпеку й убивцю ніколи не знайдуть.

— Навіть не знаю що і думати, товаришу полковник. Упевнений в одному: усі ці події зв’язані між собою.

— Глибоко копаєш, — скептично проспівав Булавін. — Так можна і своїх засипати.

У мене складалося дуже дивне і двоїсте враження. Про справи наші грішні Булавін знав багато (навіть те, чого я сам не знав). Можливо, він знав усе. Повністю. Із самого початку було зрозуміло, що Булавін притримується власної думки про вбивство Рубіної. Спершу він накручував мене посадити Осетинського, але невдовзі залишив усілякі спроби. Зате тепер всіляко кепкує, ніби під’южує. Я зовсім не міг зрозуміти, чого він від мене домагається. Мовчати я не міг. А що сказати, не знав. Хотілося провалитися крізь землю, натомість я випалив:

— Товаришу полковник, я абсолютно упевнений в одному: убивця — бухгалтер.

Зізнатися, цієї «абсолютної впевненості» у мене ще секунду тому не було. Але мені потрібно було сказати щось вагоме! Перед начальством не можна мимрити. І як тільки я склав докупи всі здогади і сумнівні побічні докази та свідчення за останні дві доби, відразу відчув упевненість у своїй правоті.

— Невже? А можна поцікавитися, чи є у тебе докази? Показання свідків? Визнання самого бухгалтера?

— Товаришу полковник, клянуся своїми погонами, що в середу завершу розслідування і здам справу.

— Погони залиш собі, а середу можеш провести в Ялті. Підеш у відпустку за свій рахунок за станом здоров’я. Справу в понеділок здаси Золотарьову. Все. Можеш іти. Побачимося в червні.

Хвиля гіркої образи захлиснула мене. Такого зі мною ніколи не було. Колись, ще замолоду, мене лаяли, навіть догану отримав з занесенням, але щоб мене зняли зі справи!

— Товаришу полковник, як накажете мені вас розуміти? — запитав я тремтячим голосом.

— Буквально, капітане Кононов. Я знімаю вас зі справи за неналежне виконання службових обов’язків і в якості дисциплінарного стягнення відправляю у місячну відпустку за свій рахунок. Ви вільні.

Булавін зрідка повторював що-небудь двічі. Питати втретє було рівноцінно самознищенню. Усілякі там «до побачення» і «до зустрічі» були зовсім недоречні. Я вийшов з кабінету.

12 травня, 13.45

Здати справу Золотарьову означало завалити її. Якщо це розумів я, то усвідомлював і Булавін. Навіщо завалювати справу? Мабуть, Булавін знав, але я ні.

Я думав про Наталю і Осетинського. Як я тепер зможу захистити їх (у першу чергу, звичайно, Наталю) і як я помщуся за Марину (знову ж, в ім’я Наталі)?

Що мені робити? Піти на дно. Сховатися і стиха попивати винце? Я збагнув одне — моє розслідування набуло статусу приватного. Я доведу його до кінця за будь-яких обставин. Рано чи пізно я покладу на стіл Булавіна папку, в якій буде все — і продірявлена кулею дискета Пельша, і визнання головного бухгалтера. Мені байдуже, що зі мною зроблять потому: відправлять під суд, виженуть з роботи.

І навіть якщо мені нічого не вдасться, то, принаймні, моя совість буде чистою.

До свого кабінету я зайшов упевненою ходою, нічого не сказав Пельшу про розмову з Булавіним, а подзвонив Юрі.

12 травня, 14.27

Кононов нерішуче відкрив двері і потрапив у ту саму обитель муз і стильних фотографій, у якій уже був учора. Юра радо зустрів його.

— Володю, я щойно про тебе згадував!

— Приємно чути, бо увесь день я думав про тебе. Ну як справи?

— Чудово! — Юра здійняв угору кулак. Так роблять телекоментатори, коли транслюються найгарячіші кадри матчу з футболу. — Просто неймовірно!

Кононов побачив на підвіконні пластикову коробку з прозорою кришкою і запитально глянув на Юру.

— Ти вгадав! У ній твої речі!

Юра зняв коробку з підвіконня. Відкрив кришку і… дістав відтіля чудову трійку — штани, піджак і жилетку.

— Міряй, Володю.

Кононов узяв речі з рук Юри і став оглядатися, сподіваючись знайти примірювальну. Юра чарівно усміхнувся.

— Не соромся, я відвернусь. Якщо хочеш — навіть замкну двері.

Коли двері було замкнено, слідчий рішуче попрямував до довгого вузького дзеркала, що прикрашало одну зі стін кімнати, і