Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від нового генерала чекали чудес, і він роздавав за звичкою народові щедрі й урочисті обіцянки. Він учинить з індіанцями інакше, ніж його попередники, і скоро покладе край цій ненависній війні – так вважали військові.
Усі раділи цьому призначенню, а приготування до походу мали значно ширші масштаби, ніж за двох попередників Скотта. Подвоїли кількість солдатів, заготували величезні запаси провіанту. Усі з нетерпінням чекали, коли ж нарешті великий полководець зволить прийняти на себе командування.
Нарешті полководець прибув, і армія виступила в похід. Я не зупинятимуся на подробицях цієї кампанії – в них немає нічого цікавого. Кампанія складалася лише з виснажливих переходів, які здійснювалися за всіма правилами військового параду. Армію розділили на три дивізії й урочисто нарекли їх «Правим крилом», «Лівим крилом» і «Центром». Усі три дивізії з фортів Кінг, Брук і Сент-Джонс мали одночасно вирушити до Вітлакутчі – до того самого «фатального гнізда» – та підійти до околиці боліт і лагун. Передбачалося, що кожен підрозділ дасть по одному пострілу з невеликих гармат як умовний сигнал іншим загонам. Потім усі три дивізії повинні були вирушити в наступ до центру укріплених позицій семінолів. Звісно, цей безглуздий маневр закінчився цілковитим провалом. Ніхто в очі не бачив індіанців. Знайшли сліди їхніх стоянок. Хитрі воїни почули сигнали і зрозуміли їх значення. Маючи відомості про розташування ворога, вони могли без особливих ускладнень відступити, прослизнувши між правим і лівим крилом.
Для мене у кампанії Скотта найбільш надзвичайною і важливою подією став випадок, що мало не коштував мені життя. Можливо, не варто зупинятися на цій події докладно, але слід розповісти про це як про цікавий приклад «покинутого загону».
Наш великий полководець, наступаючи на «гніздо» семінолів, надумав залишити «спостережний пост» на березі річки Амазури. Він складався з сорока добровольців із селища Свон і кількох офіцерів, серед яких був і я.
Нам було наказано стояти на місці і не рушати доти, доки нас не змінять. Коли це буде, наш начальник навряд чи розумів. Генерал віддав наказ і поїхав геть, очоливши «Центр». Ми ж залишилися самі. Дуже добре розуміючи всю небезпеку свого становища, ми насамперед постаралися як слід влаштуватися. Нарубали дерев, звели укріплення, викопали криницю і оточили все це огорожею. На щастя, минув тиждень, перш ніж ворог помітив нашу позицію, бо навряд чи б лишив когось живим. Найімовірніше, індіанці йшли за «Центром» і на якийсь час полишили цю місцевість. Та на шостий день противник знову з’явився і запропонував нам здатися. Ми відмовилися і впродовж п’ятдесяти днів відбивали атаки. Багато наших солдатів було вбито і поранено. Куля, що пролетіла крізь щілину в огорожі, наздогнала доблесного начальника нашого сміливого загону Голомена.
Запасів продовольства нам залишили на два тижні, а довелося протриматися цілих сім! Тридцять днів ми харчувалися сирим насінням, водою і жолудями, які вдавалося зібрати з дерев, що росли всередині нашого укріплення.
Так ми вистояли п’ятдесят днів, і ніхто не прийшов змінити нас. За час цієї страшної облоги наші очі, що пильно вдивлявся в далечінь, не побачили за огорожею жодного білого, ми не почули жодного англійського слова. Ми зрозуміли, що нас кинули, забули! Так воно насправді й було. Генерал Скотт дуже поспішав покинути Флориду й забув змінити людей, що стояли на «спостережному посту». А інші вирішили, що годі й намагатися врятувати нас, бо ми, напевно, давно загинули. Нам загрожувала голодна смерть. Та нарешті хоробрий старий мисливець Гікмен зміг прослизнути крізь лінію облоги і повідомити про наше становище «друзям». Його розповідь зчинила страшний переполох, тож для нашого визволення направили військову частину, якій вдалося прорватися крізь лави супротивника і визволити нас з оточення.
Так закінчилася кампанія Скотта, а разом з тим і його військова кар’єра у Флориді. Усі його дії були вкрай безглузді. Скотт уникнув насмішок і ганьби лише завдяки тому, що його швидко відкликали – це був щасливий збіг обставин для нього. Саме в цей час спалахнула друга війна з індіанцями – на південному заході, і генерал отримав наказ прийняти командування тамтешніми військами, що дало йому змогу вчасно втекти з Флориди. Збентежений і присоромлений, генерал зрадів, що йому випала щаслива нагода залишити Країну Квітів.
Отже, американські генерали мали вельми невеселі спогади про Флориду. У ході індіанської війни по черзі було розбито не менше семи генералів. Однак я не розповідатиму про їхні невдачі й промахи. По від’їзді генерала Скотта я полишив основну армію і відтепер брав участь тільки в невеликих битвах другорядних загонів, де пережив значно романтичніші епізоди військового життя.
Що ж, на цьому я полишаю роль літописця великих історичних подій.
Розділ LXXIIЩо сталося з Чорним Джеком
З укріплення ми рятувалися на човнах, подолавши відстань до гирла річки, а звідти морем у Сент-Маркс. Після цього добровольці розійшлися по домівках, бо термін їхньої служби сплив. Поверталися додому всі так, як і вербувалися: поодинці або групами. В одній із таких груп був старий мисливець Гікмен, його товариші, я і мій вірний зброєносець.
Чорний Джек був уже не такий, як колись. З ним сталася різка зміна: повиступали вилиці, запали щоки й очі, а сплутане кучеряве волосся стирчало біля скронь густими кошлатими пасмами. Шкіра його втратила свій чудовий чорний блиск, на ній з’явилися зморшки.
Весь цей час бідолаха їв дуже погано. За три тижні голоду він змінився до невпізнання. Однак це майже не вплинуло на його настрій. Він завжди був веселий і зберігав життєрадісність, а іноді йому навіть вдавалося розвеселити мене. Гризучи кукурудзяні качани або запиваючи водою з гарбуза сухий маїс, він часто вголос мріяв про те, як уплітатиме за обидві щоки мамалигу і свинину, коли повернеться на рідну плантацію. Ця втішна перспектива майбутнього блаженства допомагала йому легше переживати страшні миті, адже в передчутті щастя є своя втіха. Коли ж ми опинилися на волі і вирушили додому, Джек уже не міг стримати своєї радості. Він теревенив без угаву, його обличчя завжди осявала радісна усмішка, а білі зуби засліплювали своїм блиском. Здавалося, навіть шкіра його поновила свій блиск.
Протягом усього важкого шляху негр був справжньою душею нашого загону. Його веселі жарти розворушили навіть стриманого старого мисливця, який іноді заходився од реготу. Що ж до мене, то я тільки вдавав веселість. Мою душу ятрила незбагненна печаль.
Усе мало бути геть інакше. Мені б радіти поверненню додому, можливості побачити любих серцю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оцеола, вождь семінолів», після закриття браузера.