Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 86
Перейти на сторінку:
не знаю, Гот­ліб!

- Але ні, ні, ні,- і при тім він з лю­тос­ті туп­нув но­гою,- се не мо­же бу­ти! Я не дам з со­бою гра­ти, мов з ко­тя­тем. Я не ко­тя, Фан­ні, я - вовк, я вмію ку­са­ти!

Він по­чер­во­нів, як бу­ряк, йо­го очі по­ча­ли за­ли­ва­ти­ся кро­в’ю, лю­тість за­та­му­ва­ла йо­му дух. Фан­ні ди­ви­ла­ся на ньо­го, мов на свя­то­го. Ні­ко­ли він не ви­дав­ся їй та­ким хо­ро­шим і при­над­ним, як в тій хви­лі ди­кої лю­тос­ті. По хви­лі пе­ре­диш­ки Гот­ліб го­во­рив да­лі вже тро­хи ла­гі­д­ні­ше:

- Але ска­жи ти ме­ні, бо­га ра­ди, Фан­ні, че­рез що твій ба­тько не хо­че да­ти те­бе за ме­не?

- Не знаю,- від­по­ві­ла Фан­ні.- Ме­ні здається, що він має який­сь гнів на твоїх ро­ди­чів.

- А ти, Фан­ні, ти,- і він з ди­ким жа­ром вдив­лю­вав­ся в її очі,- ти… чи піш­ла би за дру­го­го, як­би твій батько ка­зав то­бі?

- Готліб, як мо­жеш ти так пи­та­ти ме­не? Ти ж знаєш, я вип­ла­ка­ла б свої очі з жа­лю за то­бою, я вмер­ла би швид­ко - але про­ти батько­вої во­лі не піш­ла б.

- Так ти ме­не лю­биш?

- Готліб! - І во­на впа­ла в йо­го об­нят­тя. Жаль і гро­зя­ча роз­лу­ка до­да­ва­ли си­ли їх пес­то­щам, сльози до­ли­ва­ли жа­ру їх по­ці­луям.

- Але які ви­ди мо­же твій батько ма­ти з то­бою, Фан­ні?

- Або я знаю! Ад­же знаєш, мій батько ба­га­тий, має зв’я­з­ки з уся­ки­ми куп­ця­ми та бан­кі­ра­ми,- мо­же, хо­че ме­не від­да­ти за кот­ро­го з них.

- Прокляте багатст­во! - ворк­нув крізь зу­би Гот­ліб.

- Я би во­лі­ла, що­би мій батько був бід­ний,- ска­за­ла су­мо­ви­то Фан­ні,- то­ді він пот­ре­бу­вав би лас­ки тво­го батька і з ра­діс­тю від­дав би ме­не за те­бе.

Очі Гот­лі­ба за­іск­ри­ли­ся при тих сло­вах дів­чи­ни. Він кріп­ко стис­нув її ру­ку, так, що во­на аж скрик­ну­ла.

- Добре мо­виш, Фан­ні,- ска­зав він рі­шу­че,- і я так ка­жу! Бу­вай здо­ро­ва!

- Куди йдеш?

- Не пи­тай! Я пос­та­ра­юсь усу­ну­ти всі за­ва­ди, що сто­ять в до­ро­зі на­шо­му щас­тю! Ти му­сиш бу­ти моєю, а хоч би ту…

Вона не до­чу­ла йо­го слів. Мов гро­мо­ва хма­ра, ви­біг він з Ле­оно­во­го до­му, і в бід­ної Фан­ні три­вож­но стис­ка­ло­ся сер­це.

- Що він хо­че зро­би­ти? - про­шеп­та­ла во­на.- Він та­кий би­ст­рий і пал­кий, він так га­ря­че і без­пам’ятно лю­бить ме­не, що го­тов на­ро­би­ти яко­го ли­ха. Гос­по­ди, хо­ро­ни йо­го!

А Гот­ліб, вий­шов­ши на ули­цю, став на хви­лю, не­мов роз­ду­му­ючи, ку­ди йти. Да­лі стре­пе­нув­ся і пог­нав до­до­му.

- Мамо! - скрик­нув він, впа­да­ючи до ма­те­ри­но­го по­кою.- По­що ви оду­ри­ли ме­не?

- Як, ко­ли?

- Пощо ви ска­за­ли, що Ле­он при­рік від­да­ти свою доньку за ме­не?

- Або що, не хо­че?

- Адже ж він і вам ка­зав, що не хо­че? Чи ні?

- Та так. По­га­нець він, син­ку, я то­бі дав­но ка­за­ла, щоб ти з ни­ми не за­хо­див­ся! - Все те го­во­ри­ла Риф­ка, мов сон­на, мов із яких не­яс­них сто­літ­ніх спо­ми­нок. Але Гот­лі­ба то­та сон­ли­вість ви­ве­ла з терп­цю. Він туп­нув но­гою, аж вік­на за­б­ри­ні­ли, і крик­нув:

- Мамо! Раз я вам ка­зав, щоб ви го­во­ри­ли зо мною по-ро­зум­но­му! Раз я вам ска­зав, що люб­лю Ле­оно­ву доньку і що во­на му­сить бу­ти моєю, тож не го­во­ріть ме­ні ні­чо про­тив неї! Ро­зу­мієте, чи ні?

Рифка трем­ті­ла всім ті­лом від тих гріз­них слів, кот­рих зна­чен­ня во­на лиш че­рез по­ло­ви­ну ро­зу­мі­ла, і, мов при­ча­ро­ва­на, не зво­ди­ла очей з йо­го ли­ця.

- Та доб­ре, син­ку, доб­ре, але чо­го ж ти від ме­не хо­чеш?

- Я хо­чу, щоб Фан­ні бу­ла моєю.

- Та що ж, ко­ли той по­га­нець не хо­че да­ти її за те­бе.

- Мусить, ма­мо!

- Мусить? А як же ти йо­го вси­луєш?

- Отож о тім я хо­тів з ва­ми по­ра­ди­ти­ся, ма­мо.

- Зо мною? Що ж я то­бі в тім по­рад­жу? Ти, син­ку, маєш свій ро­зум, ліп­ший, ніж мій, радь со­бі сам!

- А так, ви розг­ні­ва­ли Ле­она, ві­допх­ну­ли йо­го, а те­пер «радь со­бі сам»! Вид­жу, вид­жу, як ви ме­не лю­би­те!

Рифка зах­ли­па­ла, мов ма­ла ди­ти­на:

- Синку, син­ку, лиш то­го ме­ні не ка­жи! Все, що хо­чеш, лиш то­го ме­ні не ка­жи, що я те­бе не люб­лю.

- Ба, як же маю не ка­за­ти, ко­ли ви всьому мой­ому ли­ху вин­ні, а те­пер і по­ра­ди­ти не хо­че­те, як з то­го ли­ха ви­пу­та­ти­ся.

Бідна Риф­ка би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку. Во­на так ра­да бу­ла по­ду­ма­ти і при­ду­ма­ти щось ду­же, ду­же муд­ро­го для сво­го си­на, але її не­ду­жі, над­лама­ні і блуд­ні дум­ки мі­ша­ли­ся і роз­ла­зи­ли­ся без ла­ду і скла­ду,- во­на при­би­ра­ла ти­ся­чі рад, од­ну за дру­гою, і, не вис­ка­зав­ши ні­чо­го, від­ки­да­ла їх, ви­дя­чи, що всі ті ра­ди бе­зум­ні і зов­сім не ве­ду­чі до ці­лі.

- Ти, ти, син­ку, пі­ди до нього і про­си йо­го… або ні, ліп­ше на­мов де­яких ріп­ни­ків, щоб йо­го доб­ре ви­би­ли… або ще ні, най­ліп­ше би бу­ло тру­ти­ти то­го по­ган­ця де з мос­та в во­ду,- або ні,- ох, що то я хо­ті­ла ска­за­ти…

- Дурні ви, ма­мо!

Рифку вра­ду­ва­ло те сло­во, во­но зня­ло з неї страш­ний тя­гар - ду­ман­ня.

- А ви­диш, син­ку, я то­бі то ка­за­ла, що я ні­чо путнього не при­ду­маю, бо я дур­на, син­ку, ду­же дур­на, як стовп, як ту­ман ві­сім­над­ця­тий! Ох, моя го­ло­во, моя бід­на, дур­на, не­тя­му­ща го­ло­во! - І Риф­ка тяж­ко за­ри­да­ла, са­ма не зна­ючи чо­го.

Нараз во­на стре­пе­ну­ла­ся, жи­ві­ша іск­ра заб­лис­ла в її оці.

- Слухай, син­ку, що я при­ду­ма­ла!

- Що та­ке?

- Він ка­зав, що має ін­ші ви­ди з донькою,- пев­но, за бо­га­ча яко­го хо­че її да­ти.

- А пев­но.

- Якби він був бід­ний, то дав би доньку за те­бе.

- А пев­но.

- Ну, а хі­ба ж то та­ка ве­ли­ка річ з бо­га­ча зро­би­ти бід­но­го?

- Невелика.

- І я так ду­маю. Пі­ди вно­чі і під­ло­жи огонь під йо­го кля­ту фаб­ри­ку, все йо­го бо­гатст­во за го­ди­ну з ди­мом пі­де,- і до­нь­ка йо­го бу­де твоєю!

Готлібові очі за­ярі­ли­ся рі­шу­чим ог­нем.

- Добре ка­же­те, ма­мо! І

1 ... 77 78 79 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."