Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 86
Перейти на сторінку:
я сам так га­даю. Дя­кую вам!

І він по­біг з по­кою, ос­та­вив­ши Риф­ку са­му з її дум­ка­ми. Во­на зра­зу си­ді­ла без­сильна, втом­ле­на нез­ви­чай­ною пра­цею ду­мок, си­ді­ла і всмі­ха­ла­ся, що ось яку то муд­ру ра­ду да­ла во­на си­но­ві. Ли­це її в тій хви­лі ма­ло ви­раз то­го іді­ота, що ре­го­четься, від­тяв­ши го­ло­ву сво­му люб­ле­но­му ко­то­ві. Але не­дов­го три­вав той іді­отич­ний су­по­кій. Ні від­си ні від­ти на­ле­ті­ла яс­ні­ша хви­ля,- Риф­ці ра­зом яс­но ста­ло, в яку без­дон­ну про­пасть попх­ну­ла во­на сво­го си­на, їй ра­зом по­ка­за­ло­ся, що її син підк­ра­дається з зас­ві­че­ним віх­тем під який­сь ви­со­кий, тем­ний бу­ди­нок, що під­па­лює йо­го, вті­кає, йо­го лов­лять, б’ють, ку­ють в кай­да­ни, вки­да­ють в якусь гли­бо­ку-гли­бо­ку під­зем­ну вог­ку яму, і во­на в стра­шен­ній роз­пу­ці вхо­пи­ла­ся за го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми і, ми­ка­ючи на со­бі во­лос­ся, скрик­ну­ла:

- Мій си­ну! Мій си­ну! Вер­ни­ся!

Але Гот­ліб був уже да­ле­ко і не вер­нув­ся.

 

 

 

І знов поб­ра­ти­ми зій­шли­ся на на­ра­ду в Ма­тієвій ха­ті. Мов з хрес­та зня­ті, схо­ди­ли­ся во­ни, мов роз­би­ті, за­сі­да­ли во­ни на ла­вах, з по­хи­ле­ни­ми очи­ма, не смі­ючи зир­ну­ти один на од­но­го, не­мов то во­ни бу­ли вин­ні то­му не­щас­тю, кот­ре пос­тиг­ло ці­лу ро­біт­ницьку гро­ма­ду. А вже ж най­дуж­че по­дав­ся Бе­недьо. По йо­го впа­лих, по­мут­ні­лих очах, по йо­го по­жовк­лім, аж зе­ле­нім ли­ці, по йо­го над­ло­ма­ній, по­хи­ле­ній пос­та­ві, по без­сильно об­вис­лих ру­ках вид­но бу­ло, що вся си­ла йо­го жиз­ні під­тя­та, що ус­мі­ху не бу­де вже на тих зів’ялих ус­тах, що він жиє вже не­мов чу­жим, по­зи­че­ним жит­тям, що ро­біт­ницьке не­щас­тя вби­ло, роз­да­ви­ло йо­го. Кілько він пе­ре­тер­пів в тих двох днях! З яким бо­лем ви­ри­вав він із сво­го сер­ця од­ну за дру­гою зо­ло­ту на­дію! Пер­ша хви­ля, ко­ли во­ни з Ма­тієм по­ба­чи­ли, що две­рі не­замк­ну­ті, а від­так, мов якою зло­ві­щою ру­кою пер­ті, пе­ре­ко­на­ли­ся, що скриньки не­ма, то­та пер­ша хви­ля - то бу­ла, пе­в­но, най­тяж­ча, най­ст­раш­ні­ша хви­ля в йо­го жит­ті. Всі си­ли ра­зом опус­ти­ли йо­го, все ті­ло так і зас­ти­ло на міс­ці, вся пам’ять по­гас­ла, він сто­яв, мов паль, і не міг по­во­рух­ну­ти­ся. Звільна ажень вер­ну­ла йо­го пам’ять, щоб тим тяж­че му­чи­ти йо­го. Що ска­жуть ро­біт­ни­ки? Що ска­жуть поб­ра­ти­ми? Чи не бу­де най­пер­ша їх дум­ка та­ка, що оба во­ни, під­куп­ле­ні жи­да­ми, ви­да­ли їм ка­су? То­та страш­на дум­ка ог­нем па­ли­ла йо­го сер­це. «І во­но зов­сім лег­ко мо­же бу­ти,- ше­п­тав йо­му який­сь зло­рад­ний, упер­тий го­лос,- ад­же два нас в ха­ті, ви­ло­му не­ма ні­яко­го, слі­ду ні­яко­го,- оче­вид­на річ, що взя­то скриньку при нас і на на­шім сві­до­мі! І я - зрад­ник! Я, що ці­ле своє жит­тя, ці­лу свою ду­шу вло­жив в то­ту спра­ву, я мав би при­чи­ни­ти­ся до її оба­лен­ня!..» І хоч то­го ж та­ки дня Морт­ко сам, го­лос­но ре­го­чу­чись, приз­нав­ся пе­ред Ма­тієм і пе­ред дру­ги­ми ро­біт­ни­ка­ми, що се він вик­рав ка­су, що во­на на­хо­диться в да­ле­ко без­печ­ні­шім схов­ку у Гер­ма­на і що «хто хо­че, най мя йде скар­жи­ти, то ще сам пі­де до ді­ри за не­доз­во­лені склад­ки»,- то від сього приз­нан­ня не по­лег­ша­ло Бе­недьові. Дум­ка йо­го ви­на­хо­ди­ла чим­раз і чим­раз но­ве тер­ня, кот­рим мог­ла все на­но­во ра­ни­ти свої влас­ні кри­ва­ві ра­ни. Хто ба­чив йо­го під час ро­біт­ни­ць­кої змо­ви, охо­чо­го, нев­то­ми­мо­го, ра­діс­но­го, все за­ду­ма­но­го і все го­то­во­го ра­ди­ти дру­гим і до­да­ва­ти від­ва­ги, а хто ба­чив йо­го те­пер, нуж­ден­но­го, ску­ле­но­го, трем­тя­чо­го, той був би по­ду­мав, що се або не той чо­ло­вік, або що він пе­ре­був яку тяж­ку не­ду­гу. І Бе­недьо справ­ді пе­ре­бу­вав тяж­ку не­ду­гу, з кот­рої - сам він те ба­чив - ви­хо­ду для нього не бу­ло.

Не мен­ше по­да­ли­ся й дру­гі поб­ра­ти­ми, особ­ли­во Ма­тій і Ста­сю­ра. Тільки бра­ти Ба­са­ра­би не змі­ни­ли­ся і, ба­чи­лось, не ду­же су­му­ва­ли. Ба, що більше, на їх ли­цях вид­ні­лось щось не­мов по­таєна ра­дість, не­мов оце спов­ня­лось те, чо­го во­ни дав­но до­жи­да­ли.

- Що ж, поб­ра­ти­ми,- ска­зав Анд­русь по хви­лі важ­кої мов­чан­ки,- наш крас­ний сон скін­чив­ся, роз­буд­же­но нас!

Ніхто не від­зи­вав­ся на ті сло­ва.

- Що су­му­ва­ти, брат­тя,- за­го­во­рив знов Анд­русь, і го­лос йо­го ста­вав­ся чим­раз м’якший,- сум не по­мо­же. Що впа­ло, то про­па­ло, і во­но, вір­те ме­ні, му­си­ло так прий­ти! З на­ши­ми жи­да­ми та­ким спо­со­бом не по­ра­ди­мо, я то з са­мо­го по­чат­ку ка­зав. Не та­кий во­ни на­род, що­би мож­на з ни­ми вда­ти по­доб­ру! І то ве­ли­ке ді­ло, що ми та­ко­го до­ка­за­ли, як отсе пе­ред кілько­ма дня­ми! А се во­ни би чи те­пер, чи в чет­вер та­ки зро­би­ли. Ні­що нам те­пер і ду­ма­ти о тім, що­би пос­ту­па­ти з ни­ми так, як до­сі!

- Так що ж ді­яти,- не то ска­зав, не то зой­кнув Бе­недьо,- нев­же ж опус­ти­ти зов­сім ру­ки і зда­ти­ся на їх лас­ку?

- Ні, і ще раз ні! - жи­во під­хо­пив Анд­русь.- Ні, поб­ра­ти­ми, на­ша вій­на з жи­да­ми іно що за­ча­ла­ся, але ще зов­сім не скін­чи­ла­ся. Се до­сі - то був тілько жарт, те­пер нас че­кає пра­в­ди­ва, ве­ли­ка, га­ря­ча бит­ва!

В сло­вах Анд­ру­ся бу­ло тілько си­ли, тілько жа­ру і зав­зят­тя, що всі ми­мо­во­лі ззир­ну­ли­ся на нього.

- Так, те­пер нам тре­ба по­ка­за­ти, що й жи­ди зав­час­но смі­ються з нас, що Бо­рис­лав - то та­ки ми, ро­бу­чі лю­ди! Те­пер ми по­ба­чи­ли, що доб­рим спо­со­бом з ни­ми во­юва­ти го­ді, стрі­буємо ж не так!

- Ми й до­сі, Анд­ру­сю, не… не зов­сім доб­рим спо­со­бом во­юва­ли. Во­ни відп­ла­ти­ли нам тілько зуб за зуб.

В тих бо­лю­щих сло­вах був та­кий ост­рий, гли­бо­кий за­кид, що Сень Ба­са­раб, кот­рий, пи­ка­ючи люльку, си­дів на по­ро­зі, зір­вав­ся на рів­ні но­ги й пос­ту­пив па­ру кро­ків до Бе­не­дя.

- Не ви­по­ми­най, не ви­по­ми­най ми­ну­ло­го, Бе­не­дю! - ска­зав він з при­тис­ком.- Ад­же сам ти знаєш, що без тих не­чи­с­тих гро­шей і твоя чис­та вій­на не бу­ла б мог­ла за­ча­ти­ся.

- Я не ви­по­ми­наю ні­ко­му ні­чо­го,- смир­но від­ка­зав Бе­не­дьо,- я знаю сам, що так му­си­ло бу­ти, що та­ка вже на­ша не­щас­ли­ва до­ля, що тілько неп­рав­дою з неп­рав­ди му­си­мо ви­до­бу­ва­тись, але, поб­ра­ти­ми мої, вір­те мо­му сло­ву, чим мен­ше неп­рав­ди бу­де на ру­ках на­ших, тим пев­ні­ша бу­де на­ша до­ро­га, тим бор­ше по­бо­ре­мо ми своїх во­ро­гів!

- Ба, як­би-то во­ро­ги так­же так са­мо ду­ма­ли і так­же чес­но з на­ми пос­ту­па­ли, то то­ді, пев­но, й ми му­си­ли б їм до­рів­ня­ти, а то й ви­пе­ре­ди­ти їх! - ска­зав Анд­русь.- Але те­пер, ко­ли прав­да зв’яза­на,

1 ... 78 79 80 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."