Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Прізвище ваше яке?.. Підприємство?.. – незворушно-сонним голосом спитав черговий. Коли ж Данька назвався, продовжив у попередньому тоні:

– Усі ми з ніг валимося, товаришу Красноштан, усі не досипаємо. Час такий, знаєте… Батьківщина у небезпеці. Ліквідація аварії.

– Усі з ніг падаємо, але ви тут розсілися в райкомах дупами на стільцях, а я баранку вантажівки кручу на трасі! Є різниця, – парирував Данька.

– Ну, то завтра крутити баранку не будете, трохи змінете профіль роботи.

– Га?.. Чого-чого?.. – не второпав він. – Я що, погано працюю?

– Навпаки, ми попросили відібрати найкращих.

– Тоді незрозуміло…

– Хто там у вас комсоргом? – інструктор райкому пошукав у списках: – Кречунов, чи що?.. От же ж розгильдяй! Він же мав вас попередити про все.

– Про що попередити?!

– Що завтра ви відправляєтесь на суботник. Отже, ваш рейс на Жашків, чи куди там ще, скасовується. Нехай хтось інший на той Жашків їде, а ви щоб о восьмій нуль-нуль були біля входу в наш райком. Зараз мотайте додому, відпочивайте, а зранку – знов сюди. Форма одягу робоча, з собою мати якийсь «тормозок» і пляшку води, щоб руки перед обідом помити.

– А-а-а… То завтра ж середа! Що ж то за суботник у середу може бути?! – Данька розгубився від несподіванки, тому не знав, про що загалом питати.

– Суботник комсомольський, ударний. З прибирання території, – терпляче пояснив інструктор.

– А-а-а… що за територія?

– Наша підшефна. У тому сенсі, що підшефна нашому району.

– А де це?

– Куди привезуть, там і прибирати будете.

– А-а-а…

– Товаришу Красноштан, прошу зрозуміти: це відповідальне завдання Батьківщини! Висока місія, без перебільшення. А тому завтра сюди на вісім нуль-нуль, форма одягу – робоча, «тормозок» і вода з собою. І не запізнюйтесь. Все, до побачення!

– А-а-а… це не має відношення до Чорнобиля? – спитав він підозріло.

– Якби мало, ми б з вами по-іншому розмовляли. Все, йдіть додому. І завтра не запізнюйтеся. До побачення, до завтра.

Сяк-так відпочивши за ніч, Данька повернувся до Радянського райкому ЛКСМУ наступного ранку в середу, о 8:15. Біля входу його зустрів той-таки інструктор, який виглядав іще більш жалюгідним і втомленим, ніж напередодні.

– Товаришу Красноштан, я ж просив не затримуватися! – процідив він крізь зуби, люто тицяючи пальцем у черговий список. Втім, з’ясувалося, що Данька був не останнім, бо до автобуса всі завантажилися аж о 8:25.

– Ну все, їжджайте, – махнув на прощання рукою інструктор. Чмихнувши сизим димом, автобус зрушив з місця, спустився до Борщагівської вулиці, потім, трохи попетлявши, виїхав на проспект Перемоги, доїхав до Кільцевої дороги.

– Здається, ми на Гостомель прямуємо? – спитав Данька мовчазного хлопця, що сидів поруч, з яким досі не встиг познайомитися.

– Так, нібито в бік Гостомеля, – підтвердив той.

– А це, часом, не в бік Чорнобиля?..

– Точніше, Прип’яті.

– Ну так, так… Не туди?

– Якби туди, нас би по-іншому трохи везли, – авторитетно зауважили звідкись із задніх сидінь. Ця фраза вмить розслабила пасажирів автобуса. Всі одразу загомоніли й одразу почали знайомитися одне з одним. Компанія підібралася доволі різношерста: були тут і робітники, й працівники столичних науково-дослідних інститутів, й молодший обслуговуючий персонал. Але при цьому всі як на підбір – комсомольці та ударники праці.

– Вже яким хуліганом я у школі був, а тепер у такій добірній компашці опинився! От же ж ніколи не думав, не гадав!.. – здивувався Данька. Після чого розповів про парочку найяскравіших «подвигів», здійснених спільно з найліпшим друзякою Йоською Гороховським.

– А що ж ти без друга свого?.. – поцікавилися дівчата з авторемонтного заводу, з якими Данька був трохи знайомий по лінії свого автопідприємства.

– На жаль, Йосьчина сім’я років п’ять тому виїхала на ПМЖ до США, – скрушно зітхнув він.

– Ага, зрозуміло, зрозуміло… Друг-хуліган забурився у Штати, а тебе, мабуть, дружина до рук прибрала, отож ти став значно більш розсудливим. То ти як, оженився вже чи досі холостякуєш?

– Оженився, – Данька трохи посумнішав. – От тільки моя жінка разом з нашим сином зараз у родичів в Андропові відсиджується. Отож я тимчасово холостякую, можна так сказати. Поки все тут не устаканиться.

– Он воно що, – кивнув хлопець із сусіднього сидіння. Але щоб компанія не впала у розпач – негайно розповів «в особах» один зі свіжих анекдотів:

«Миколо, Миколо! Там до сусіднього гуртожитку дівчат привезли, ходімо з ними знайомитися!»

«А звідки дівчата?»

«З-під Чорнобиля».

«Ой не піду я до тих дівчат, хай їм грець!»

«А чому ж не підеш?»

«Та вони ж раді’активні, дівчата ті твої!..»

«Миколо, так це ж, навпаки, добре! Вони ж і раді, й активні!..»

Оповідач анекдоту негайно дістав від однієї з дівчат потиличника – але несильно і з веселим сміхом! Інші пасажири автобуса реготали довго й завзято. Після того хлопці з НДІ, назви якого Данька не запам’ятав, перезирнувшись між собою, продемонстрували присутнім саморобний приборчик, змонтований на базі звичайної мильниці. Молоді вчені стверджували, що їхній пристрій міряє рівень радіації: отож якщо автобус тільки наблизиться до Чорнобильської зони, реакція не забариться.

– Ну, а який рівень радіації, приміром, зараз у нас в автобусі? – спитали працівниці заводу скловиробів.

– Шість одиниць, – із глибокодумним виглядом констатував один із вчених, зазирнувши у віконце, прорізане збоку мильниці.

– Яких таких одиниць?

– Ну-у-у… тих одиниць, в яких радіацію вимірюють.

– А це багато чи мало?

– Та та-а-ак… знаєте, терпимо.

Відповіддю був новий вибух реготу. За подібними веселощами час проминув непомітно. Нарешті автобус зупинився, і комсомольський «десант» висадили на околиці якогось дивного села. Усі тутешні садиби (новенькі, що називається – з голочки) були збудовані за типовим проектом і скомпоновані у три паралельні вулиці, що витягнулися зі сходу на захід. При цьому село було абсолютно порожнім, за винятком огрядного лисуватого чоловічка, який зустрів «десант» емоційною промовою:

– Товариші комсомольці! Наш народ звів це поселення ударними темпами спеціально для розміщення людей із зони Чорнобильського лиха! Ваше завдання нескладне: берете будь-яку вулицю, заходите в оселі, прибираєте будівельне сміття, зносите сюди на околицю. Працюєте до вечора, доки за вами не пришлють автобус. Інвентар ось…

Чоловічок махнув рукою у бік дерев’яних нош, кошиків, лопат і додав:

– Пам’ятайте, чим швидше ви приберете сміття – тим швидше постраждалі від аварії на ЧАЕС отримають нове житло. В обід вам привезуть питво, ввечері вас забере автобус. У мене все, працюйте.

Завершивши інструктаж, чоловічок сів в автобус, який розвернувся і поїхав дорогою назад.

– А все-таки де це ми? – спитав хтось. – І що там на приборчику?

– П’ять одиниць радіації, – авторитетно сповістив один з молодих вчених. – Менше навіть, ніж було в автобусі.

– Принаймні Чорнобиль на півночі від Києва, а нас відвезли на північний захід, – додав