Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

445
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 119
Перейти на сторінку:
Данька. – Оскільки село ще навіть не добудоване, то воно навряд чи має назву. Безіменне воно, найшвидше.

Почувши все це, комсомольці заспокоїлися, розібрали інвентар і взялися прибирати новозведені, з голочки садиби. Але щоб раптом не засмутитися, учасники десанту супроводжували прибирання різними жартами й розіграшами. Окрім того, незважаючи на літню спеку, час від часу комсомольці влаштовували перегони: їм було цікаво, яка пара носіїв сміття добіжить до кінця вулиці швидше, не розсипавши вантаж по дорозі.

В обідню пору до них приїхала вантажівка, позаду якої були причеплені дві діжки квасу. Одну з них водій відчепив. Прибиральники негайно вишикувалися в чергу і, передаючи одне одному емальовані кружки (бо прихопити їх здогадалися далеко не всі), почали втамовувати спрагу.

– Пийте, випивайте хоч усе, – мовив водій вантажівки, – діжку я лишаю у ваше повне розпорядження. От тільки…

Він з неприхованим осудом покрутив головою, оглядаючи стовпи пилюки, здійняті молоддю під час прибирання, і додав:

– От тільки я б на вашому місці працював акуратніше. Радіація – вона штукенція така… Уредна штука, я б так сказав. А помитися тут ніде.

– Яка ще радіація?! – негайно здивувалися прибиральники.

Водій подивився на них, немов на недоумків, і пояснив:

– А ви хіба не знаєте? Це ж Іванківський район. Над цими територіями у перші дні після аварії проходили хмари радіації, з них випадав пил.

– Але ж нам сказали, що це не Чорнобильська зона! І якби була небезпека, нам би хоч ватно-марлеві пов’язки видали!.. хоч би «пелюстки»!..

– Так, це не тридцятикілометрова зона, – підтвердив водій, – але це стокілометрова зона. Тут радіація хоча й не така, як у Прип’яті, але теж вистачає. На всіх вас скопом її вистачить, повірте.

– А як же сюди людей переселяти збираються, якщо тут фонить?!

– Ну-у-у… як тобто?.. З тридцятикілометрової зони хочуть відселити сюди, а звідси, зі стокілометрової зони, – у зовсім чисті райони.

– Та хто ж сюди поїде?..

– Ото вже не знаю. І загалом, моє діло маленьке…

Він подивився на ручний годинник, причмокнув і мовив:

– Мені потрібно ще в сусіднє селище другу діжку квасу завезти, оскільки тамтешні комсомольці теж пити хочуть. Отож нІколи мені тут… А ви дивіться, прибирайте акуратніше, щоб без цієї куряви.

На цьому й поїхав. Учасники ж «десанту» довго мовчали, перетравлюючи почуте. Потім як могли вимили руки та обличчя, пообідали й поновили прибирання. Тепер уже рухалися повільніше, не гасали наввипередки, старалися не здіймати куряву і не сміялися. Й навіть не цікавилися, скільки «одиниць радіації» показує саморобний прилад, змонтований у мильничці. Хто мав носовички – зробив собі бодай якусь подобу респіратора.

– Я приб’ю того інструктора райкому, – раптом пробурмотів Данька під час одного з перекурів. – Він знав, куди нас відправляють, і мав попередити.

– А-а-а, облиш, – махнув рукою його напарник по ручних ношах. – І ти сам знаєш, і я знаю, і всі ми знаємо, що ніхто нікого не приб’є. Маячня…

– Все одно та сволота заслуговує, щоб по пиці дістати!

– Заслуговує – то діло таке… Але ж хто ризикне?! Тим паче що якби нам учора розповіли все як є – більша половина нікуди б не поїхала, погодься. Отож в райкомі просто змушені були приховати правду.

Данька лише зітхнув, розуміючи, що напарник має рацію.

Ташкент, 22 серпня 1986 року

Отож у квітні – невдовзі після захисту диплому й розподілу – Валерка Уханьський приїхав до батьків і тепер працював на Ташкентському заводі ім. Антонова інженером 3-ї категорії.

Сьогодні під час зміни стало зле головному технологу Якову Натановичу: серце не витримало спекотної задухи, хоча він не такий уже й старий… Добре, що Валерка опинився поруч: отож викликав «швидку» і поїхав до лікарні як супроводжувач. Тому вдома опинився раніше навіть від матері, у якої по п’ятницях був короткий день.

Зате тато сьогодні загалом мав вихідний, а тому, попри серпневу спеку, крутився на кухні, чаклуючи над мисками і каструлями. Після операції з видалення вени його «приземлили» на цілих три місяці. У перший політ він відправився буквально днями, позавчора повернувся з Мурманська, звідки привіз величезну рибину зі звучною і водночас смачною назвою – кета, а також літрову банку, по вінця наповнену червоною ікрою.

– Це остання, – оголосив він урочисто, – тепер до наступного року більше не чекайте ні червоної рибки, ані ікорки.

Мама полегшено зітхнула, але одразу ж, немовби захищаючись, заявила:

– Леоніде, якщо ти очікуєш, що я зараз усе це готуватиму, то ти глибоко помиляєшся! До плити я ні сьогодні, ані завтра підходити не збираюся.

Батько особливо не засмучувався, натомість побіг на кухню бадьорим підтюпцем і цілий вечір чистив та різав здоровезну рибину, відправляючи частину до морозилки, а частину під прес на засолювання.

Сьогодні на вечерю стараннями батька була окрошка, заправлена холодним діжковим квасом, ароматний зелений чай № 125 та морозиво-пломбір. Під вечір повітря посвіжішало, тому всі із задоволенням повечеряли й пішли до вітальні, де по чорно-білому телевізору «Рекорд В-312» уже йшли новини. Далі батьки усамітнилися у своїй кімнаті, а Валерка почав повільно засинати під монотонний голос диктора. І коли вже остаточно знесилений юнак нарешті вирішив вимкнути осоружний «телеящик», його увагу раптом привернули знайомі краєвиди Києва, а вірніше – Старого Подолу. Валерка прислухався до слів диктора… і завмер від несподіванки:

– У Славутичі оперативно провели дезактивацію заражених територій, і тепер туди масово повертаються люди. Цілі родини знову займають тимчасово полишені квартири. А в села Іванківського району між тим приїхали колгоспники. Життя поступово налагоджується і входить у звичайний, звичний усім робочий ритм…

Далі якась чисто вдягнена, з наманікюреними нігтями жіночка середніх років заходилася віщати добре поставленим голосом про те, що лише одна лопата селітри, розсипана на городі, начисто вбиває геть усю радіацію – і стронцій, і цезій, не кажучи вже про йод.

– Що за маячня?! Кляті лицеміри, брехуни!!! – обурено скрикнула мама, вбігаючи до вітальні, після чого негайно вимкнула телевізор.

– Мамо… а раптом це правда? – із сумнівом в голосі питав Валерка.

Гелена Сергіївна поглянула на сина здивовано і тихо мовила:

– Синку, чи добре ти подумав, про що кажеш?.. Зрозумій, на відміну від казок, у житті чудес не буває, тут усе підпорядковано певним законам і правилам. Це у нас уряд не відповідає перед народом, отож вони і впливають на уми людей через «ящик»… Але ж ти фаховий інженер, ти ж мусиш зрозуміти!.. Дивуюсь я тобі, синку, чесне слово!..

Мама кивнула на вимкнений телевізор.

– Отож і віщають безкарно явну нісенітницю, вкладаючи у свідомість співгромадян уявну надію на щасливе майбутнє. Але ж так званий «мирний атом» далеко не такий

1 ... 78 79 80 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"