Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Фальшива нота з саксофона порушила всю форму затихлої мелодії.

— Страшне, — я скривився, можливо, трохи перебільшено. Раптова м’якість її виразу заскочила мене зненацька.

— Він хоча б старається, — туманно сказала вона.

— Ага. Ну, гадаю, тепер уже всі прокинулися.

Вона знову зиркнула на мене, ніби забороняючи таке казати. Її губи мимохіть вигнулися.

— Ти справжня падлюка, Таку. Ти ж знаєш?

— Казали таке раз чи двічі. То що тут буває на сніданок?

Серфери.

Вони водяться на Світі Гарлана майже скрізь, тому що майже скрізь на Світі Гарлана є океан, який ганяє такі хвилі, що вмерти можна. І «вмерти можна» в цьому випадку має два значення. Пам’ятаєте, 0.8g і три супутники — вздовж певних місцин на Вчирі можна за раз проїхати півдесятка кілометрів, а висоту тих страхіть, на спинах яких декотрі їздять, треба бачити, аби в неї повірити. Але мала сила тяжіння і вплив трьох планеток-супутників має свій зворотний бік, і в океанах Світу Гарлана циркулюють такі системи течій, яких на Землі ніколи не бачили. Хімічний склад, температура й швидкість потоків разюче різняться, і море часто втинає паскудні безжальні штуки майже без попередження. Теоретики турбулентності й досі намагаються все осягнути в своїх симульованих моделях. На пляжі Вчира проводять інші досліди. Не раз я бачив, як ефект Юнга як по нотах розігрується на з виду стабільній дев’ятиметровій хвилі, наче якийсь прометеївський міф у покадровому відтворенні — бездоганний гладенький водяний схил завихрюється й п’яно тремтить під наїзником, а тоді розпадається, ніби від артилерійського залпу. Море розкриває пащу й ковтає дошку, ковтає наїзника. Я кілька разів допомагав витягати тих, що вижили, з прибою. Бачив їхні пришиблені усмішки, світло, що ніби лилося з їхніх облич, коли вони казали щось на зразок «я вже не думав, що знову наберу повітря в груди» або «дядьку, ти бачив, як воно розскочилося піді мною» або, частіше за все, настирливе «ти мою дошку витягнув, семе, вона ціла?». Я бачив, як вони знову поверталися на воду — ті, котрі не повивихували й не поламали кінцівок та не розкололи череп після падіння, і я бачив пекуче бажання в очах тих, котрі мусили чекати, поки видужають.

Я доволі добре знаю це почуття. Просто я зазвичай пов’язую його зі своїми спробами вбивати інших людей.

— Чому ми? — спитала Марі Адо з рубаною відсутністю манер, яка, як їй, мабуть, здавалося, добре пасувала до її іншопланетного імені.

Я вискалився й знизав плечима.

— Не згадав нікого тупішого.

Вона образилася по-котячому — смикнула й собі лівим плечем і розвернулася до мене спиною, подавшись до кавомашини біля вікна. Скидалося на те, що вона обрала варіант із клоном свого останнього чохла, але тепер він транслював якийсь глибоко вкорінений неспокій, якого я не пам’ятав з часів сорокарічної давнини. Вона також була худіша, очі трохи запали, і вона зібрала волосся в обчикрижений хвостик, який ніби надто туго натягував шкіру її обличчя. Її вирощене на замовлення адорасьйонське обличчя мало відповідну до такої зачіски кісткову будову, просто від неї її вигнутий ніс здавався більш яструбиним, темні краплини очей — темнішими, а підборіддя — більш рішучим. Але їй це все одно не личило.

— Знаєш, насправді я думаю, що ти до всирачки нахабне падло, Ковачу. Прийшов отак після Санкци-IV.

Відаура, що сиділа через стіл від мене, сіпнулася. Я легенько похитав головою.

Адо глянула вбік.

— А ти що скажеш, Сьєрро?

Сьєрра Трес, за своїм звичаєм, нічого не сказала. Її обличчя теж було молодшою версією того, котре я пам’ятав. Його риси елегантно вписувалися десь у діапазон між міллспортськими японцями й уявленням генетичних салонів про красу інків. Його вираз нічого не видавав. Вона сперлася об вицвілу синю стіну біля кавомашини, схрестивши руки на мінімалістичному полісплавному топі. Як і в більшості мешканців недавно пробудженої оселі, крім розпиленого на тіло купальника й дрібки біжутерії на ній було мало одягу. Наполовину випита чашка кави з молоком звисала забута з посрібленого перснем пальця.

Але погляд, яким вона танцювала між мною і Марі, вимагав відповіді.

Решта народу за обіднім столом совалася від співчуття. Кому саме вони співчували, сказати було важко. Я увібрав їхні реакції з тренованою посланською нейтральністю і розіпхав по шафках для того, щоб оцінити пізніше. Минулого вечора ми пройшли Встановлення — стилізований допит, замаскований під балачку-спогад, в кінці якого було підтверджено, що я в цьому новому чохлі справді той, ким називаюся. Проблема була не в цьому.

Я прочистив горло.

— Знаєш, Марі, ти теж могла б поїхати туди. Але ж Санкція-IV — це геть інша планета, там нема прибоїв, а море пласке, як твої груди, тож важко придумати, до якої сраки ти мені там могла би придатися.

Образа була настільки ж несправедлива, наскільки складна. Марі Адо з «Блакитних Жучків» була злочинно компетентна в ряді областей диверсійної діяльності, не кажучи про майстерне вишивання на хвилях, і коли, вже зайшла мова, то не менш наділена фізично, ніж інші жіночі тіла, присутні в тій кімнаті, включно з Вірджинією Відаурою. Але я знав, що вона чутлива до закидів щодо своїх форм, і, на відміну від Вірджинії чи мене, ніколи не залишала нашої планети. Загалом, я обізвав її місцевою селючкою, серфінг-ботанкою і дешевим джерелом сексуальних послуг, ще й геть непривабливим. Не маю сумніву, що Іса, коли б вона те почула, аж писнула б від захвату.

Я й сам трохи чутливий, коли мова заходить про Санкцію-IV.

Адо глянула через стіл у бік великого дубового крісла на чільному місці.

— Джеку, викинь цього гімнюка геть.

— Ні, — тихо, майже сонно протяглося звідти. — Не на цьому етапі.

Він простягнувся на сидінні з темного дерева майже горизонтально, витягнувши ноги поперед себе, нахиливши вперед обличчя й легко поклавши розкриті долоні одна поверх іншої на коліна, ніби намагаючись прочитати з них власну долю.

— Він грубіянить, Джеку.

— Ти теж, — Бразил закруглив спину, нахилившись уперед. Його очі зустрілися з моїми. Легкий піт вкривав його чоло росою. Я впізнав причину. Свіжий чохол і все таке, але він не настільки змінився. І не покинув своїх поганих звичок.

— Але вона має рацію, Ковачу. Чому ми? Нащо нам робити це