Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Ти добре знаєш, що це не для мене, — збрехав я. — Якщо етика квеллізму на Вчирі вмерла, то підкажи тоді, в якій ще сраці її можна знайти. Бо часу мало.

За столом пирхнули. Молодий серфер, якого я не знав.

— Дядьку, та ти ж навіть не знаєш, чи йдеться про саму Квеллу. Глянь же на себе, ти ж і сам не віриш. Хочеш, аби ми поперли проти Гарланів заради глюка в пересраній голові якоїсь психовкурвленої списантки? Нізащо, семе.

Дехто пробурмотів щось схоже на згоду. Але більшість не озвалася, і всі дивилися на мене.

Я зачепився за погляд молодого серфера.

— А тебе звуть?..

— А яке тобі до того всране діло?

— Це Деніел, — розслаблено мовив Бразил. — Він з нами недавно. Так, ти зараз бачиш його справжній вік. І, боюся, що й чуєш теж.

Деніел зашарівся й зраджено зиркнув.

— Факт залишається фактом, Джеку. Ідеться про Рильські Скелі. Ніхто й ніколи не заходив туди без запрошення.

Усмішка блискавкою проскочила від Бразила до Вірджинії Відаури й далі до Сьєрри Трес. Навіть Марі Адо кисло пирхнула у свою каву.

— Що? Чого загиржали?

Я доклав сил, щоб не приєднатися до хихотіння, і подивився на Деніела через стіл.

— Боюся, ти видаєш свій вік, Дене. Зовсім трошечки.

— Нацуме, — сказала Адо, ніби пояснюючи дитині. — Це ім’я тобі щось говорить?

Погляд, який вона отримала, був достатньою відповіддю.

— Ніколай Нацуме, — Бразил знову всміхнувся, цього разу до Деніела. — Не переймайся, ти на кількасот років молодший, щоб його пам’ятати.

— То це справжня історія? — почув я чиєсь бурмотіння, і дивний сум налився в мої кістки. — Я думав, це просто міф чи пропаганда.

Інша серферка, котрої я не знав, викрутилася на стільці, щоб глянути на Джека Душа-Бразила з виразом протесту на обличчі.

— Гей, Нацуме не ввійшов усередину.

— Авжеж увійшов, — сказала Адо. — Не треба вірити тому лайну, яке сьогодні продають у школах. Він…

— Досягнення Нацуме можна обговорити потім, — м’яко сказав Бразил. — Наразі досить і того, що нам треба буде залізти на Рилу, і ми знаємо, що такий прецедент існує.

Коротка пауза. Серферка, котра не повірила в існування Нацуме за межами легенди, зашепотіла щось на вухо Деніелу.

— Гаразд, аякже, — нарешті сказав хтось. — Але якщо родина Гарланів тримає ту жінку, ким би вона не була, чи є сенс збиратися в набіг? З тими технологіями для допиту, котрі вони мають на Рилі, її вже точно розкололи.

— Не обов’язково, — Вірджинія Відаура нахилилася вперед через свою спорожнілу тарілку. Невеликі груди під напиленим купальником перемістилися. Було дивно бачити її в серферському вбранні. — Списанти ганяють в собі довершене обладнання, і мають більшу потужність, ніж більшість ШІ-центрів. Тіла їм вирощують за найновішими розробками біоінженерів. Вони навчені переборювати марсіянські системи розвідки, якщо ви забули. Думаю, що навіть хороший софт для допитів на такому тлі виглядатиме бліденько.

— Вони могли просто катувати її, — сказала Адо, повертаючись до свого місця. — Тут-бо йдеться про Гарланів.

Я похитав головою.

— Якщо вони підуть на це, вона може відступити вглиб чільницього софту. Крім того, вона їм потрібна спроможною функціонувати на доволі складних рівнях. Короткочасний біль у цьому плані нічого їм не дасть.

Сьєрра Трес повернула до мене голову.

— Ти казав, що вона з тобою говорить?

— Я гадаю, що так, — я пропустив повз вуха ще кілька недовірливих звуків за столом. — Припускаю, що вона спромоглася використати своє списантське обладнання, щоби прив’язатися до телефону, який я використав трохи раніше для зв’язку з її бригадою. Можливо, в командній мережі знайшлися залишкові сліди, за якими вона провела пошук. Але він уже мертвий, і зв’язок через нього не дуже добрий.

Різкий сміх від кількох людей із товариства, серед них Деніел. Я запам’ятав їхні обличчя.

Можливо, Бразил це помітив. Він подав знак, щоб затихли.

— Вся її команда загинула, так?

— Мені так сказали.

— Четверо списантів, у таборі, повному списантів. — Марі Адо скривилася. — Забиті просто так? У це важко повірити, хіба ні?

— Я не…

Вона говорила поверх моїх слів.

— Тобто, як же вони таке допустили? Цей, як його звали, Курумая чи що? Батечко списантів зі старої школи, а дав Гарланітам просто прийти й утнути таке під його носом? А як щодо решти? Це багато говорить про їхній командний дух, чи не так?

— Ні, — рівно сказав я. — Не так. У списантів яскрава змагальна динаміка, заснована на розподілі винагород за принципом «хто урвав, той отримав». Бригади міцно пов’язані всередині, але зовні не мають особливої прихильності одна до одної. А Курумая схилився б перед будь-яким натиском, який могла б зчинити олігархія, особливо вже після події. Сильвині «Пролази» ніколи не ходили серед його улюбленців, і заради них він точно не повстав би проти ієрархії.

Адо закопилила губу.

— Звучить чарівно.

— Дух нашого часу, — несподівано сказав Бразил. Він глянув на мене. — «Коли прибрати всі вищі рівні вірності, ми неминуче падаємо назад у страх і жадобу». Так?

Після цієї цитати ніхто не зронив ані слова. Я пробіг поглядом по обличчях присутніх, намагаючись оцінити, що переважує — підтримка, неприязнь, а чи відтінки сірого між ними. Сьєрра Трес вигнула промовисту брову й не порушувала мовчання. Санкція-IV, драна Санкція-IV висіла в повітрі навколо мене. Можна було легко побудувати цілу справу, виходячи з того, що мої тамтешні вчинки були зумовлені страхом і жадобою. Дехто з присутніх уже так і зробив.

З іншого боку, нікого з них там не було.

Жодного, чорт їх бери.

Бразил підвівся. Він обдивився всі обличчя за столом — можливо, вишукував те саме, що бачив я.

— Подумайте над цим усі. Так чи інакше, воно вплине на кожного з нас. Кожен з вас сьогодні тут, бо я довіряю вам утримати язики за зубами, і тому, що коли й треба буде щось робити, то я довіряю вам допомогти мені зробити це. При заході сонця зберемося знову. Тоді проголосуємо. Кажу ще раз — добре подумайте.

Тоді він підібрав зі стільця біля вікна свого саксофона й подався геть з кімнати, ніби на ту мить в його житті не було нічого важливішого.

За пару секунд Вірджинія Відаура підвелася й пішла за ним.

Навіть не глянувши на мене.

Розділ двадцять п'ятий

Бразил знайшов мене на березі пізніше.

Він вичовгав із прибою, тримаючи дошку під рукою, оголений до шортів, шрамів і напилених чобіт до кісточок, вільною рукою вичісуючи море з волосся. Я підняв руку, вітаючи його, а