Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Добігши до мене, він дихав лиш трошки важче, ніж у спокої.

Я примружився на нього через сонце.

— Весело, мабуть.

— Спробуєш? — він торкнувся дошки й нахилив її до мене. Серфери такого не роблять, точно не з дошками, якими володіють довше за кілька днів. А ця виглядала не молодшою за чохол, який її ніс.

Джек Душа-Бразил. Навіть на пляжі Вчира таких, як він, геть небагато.

— Дякую, але я утримаюсь.

Він знизав плечима, встромив дошку в пісок і ляпнувся поруч. З нього краплями збігала вода.

— Як хочеш. Сьогодні приплив хороший. Нема чого стерегтися.

— Для тебе це має бути нудно.

Широкий усміх.

— В тому й пастка, хіба ні?

— А хіба так?

— А так, — він показав на море. — Залазиш у воду й випробовуєш кожну хвилю на повну. А коли ні, то можна зразу вертатися до Новопешта. І ніколи не повертатися на Вчиру.

Я кивнув.

— І багато таких?

— Вигорілих? Є трохи. Але це непогано, коли їдуть. А ті, хто після цього залишається — от на тих важко навіть дивитися.

Я глянув на шрами на його грудях.

— Ти такий чутливий, Джеку.

Він усміхнувся до моря.

— Стараюся.

— Тому ти не хочеш клонуватися, га? Носиш кожен чохол на повну?

— Вивчаю кожен чохол на повну, — лагідно виправив він. — Так. І ти не повіриш, скільки зараз коштує зберігання клонів, навіть у Новопешті.

— Адо і Трес це начебто не обходить.

Він знову всміхнувся.

— Марі треба якось витрачати спадщину. Ти ж знаєш її справжнє ім’я?

— Так, пам’ятаю. А Трес?

— Сьєрра знає декого в тому ділі. Коли ми згорнули були діяльність «Жучків», вона якийсь час наймалася до гайдуків. Їй у Новопешті винні кілька послуг.

Він легенько затремтів, а тоді здригнувся так, що плечі сіпнулися. Раптом чхнув.

— І досі на тому лайні, як я бачу. Це тому Адо така худа?

Він дивно на мене подивився.

— Адо худа, бо хоче бути худою. Як вона до цього підходить, то вже її справа, як гадаєш?

Я знизав плечима.

— Аякже. Мені просто цікаво. Просто думав, що вам, народ, уже набридло інфікуватися.

— Ой, але ж тобі це не подобалося від самого початку, хіба ні? Пам’ятаю, останнього разу, як ти був тут, Марі намагалася тебе причастити до тієї партії Хунського грипу, що ми добули. Ти завжди трохи пуританськи на це дивився.

— Я просто так і не зрозумів ідеї робитися хворим заради розваги. І думав, що тобі, як навченому медику, вистачило б розуму на те саме.

— Я нагадаю тобі про це, коли ми разом відходитимемо від сильного тетраметового передозу. Або від похмілля після односолодового.

— Це різні речі.

— Твоя правда, — він глибокодумно кивнув. — Те хімічне лайно родом з кам’яного віку. Я спускав Хунський грип на вибірково пригнічену імунну систему десять років, і тільки й отримав, що кайф та трохи справді крутих гарячкових снів. Справжні цунамі. Ані голова не боліла, ані органи не пошкодилися, навіть з носа не тече після того, як вірус переплететься з інгібіторами. Назви мені наркотик, що на таке здатний.

— То он що ви тепер гилите? Хунський грип?

Він похитав головою.

— Давно вже ні. Вірджинія колись дістала адорасьйонського штаму. Модифікований комплекс спінальної гарячки. Дядьку, бачив би ти мої теперішні сни. Іноді я прокидаюся з криком.

— Радий за тебе.

Ми трохи поспостерігали за людьми на воді. Кілька разів Бразил бурчав і вказував на те, як рухався один із серферів. Мені це мало про що говорило. Одного разу він тихенько поплескав долонями, коли хтось булькнув під воду, але, глянувши на Бразила, я не побачив на його обличчі видимих ознак насмішки.

Трохи згодом він знову спитав мене, вказавши на увігнану в пісок дошку:

— Точно не хочеш спробувати? Взяти мою дровиняку? Дядьку, це нафталінове лайно, що ти його носиш, майже створене для цього. Якщо подумати, то це дивно, як на військовий звичай. Якийсь ти легенький. — Він потицяв пальцями мені в плече. — Знаєш, я сказав би, що на тобі майже бездоганно підігнаний для нашого спорту чохол. Яка це марка?

— Ой, та якась давно забута збанкрутіла контора, про яку я ніколи не чув. «Ейшундо».

— «Ейшундо»?

Я здивовано глянув на нього.

— Так, «Ейшундо Орґанікс». Ти про них чув?

— Та чув, хай йому грець, — він трохи відбіг від мене й почав глипати. — Таку, та на тобі ж класика дизайну. Їх створили тільки одну серію, і вона випередила свій час на сотню років, не менше. Ніхто такого раніше не втинав. Геконівська хватка, укріплена м’язова система, автономні механізми виживання такі, що ти не повіриш.

— Чого ж, повірю.

Він не слухав.

— Адаптивність і витривалість вище стелі, прошивка рефлексів така, якої після того не бувало аж до початку трьохсотих, коли заснували «Гаркани». Дядьку, нічого такого більше не роблять.

— Звісно, що не роблять. Вони луснули, хіба ні?

Він заперечливо похитав головою.

— Та ні, то все політика. «Ейшундо» були дравським кооперативом, заснованим у вісімдесяті, типові такі тихі квеллісти, тільки мені здається, що вони ніколи не робили з цього великої таємниці. Може, їх і закрили б, але всі знали, що вони робили найкращі спортивні чохли на планеті, тож так і сталося, що вони постачали ними половину виплодків Перших родин.

— Як зручно.

— Ага, мабуть. Як я сказав, ніщо не мало їх зачепити. — Ентузіазм сплив з його обличчя. — А тоді, у час Виселення, вони стали за квеллістів. Гарлани їм цього не подарували. Коли все закінчилося, всіх, хто коли-небудь працював на «Ейшундо», занесли до чорних списків, а кілька старших біотехніків навіть стратили за зраду й тероризм. Казали, буцім вони постачали зброю ворогові й ще якесь плісняве лайно такого роду. Та й після того, що сталося з Дравою, їм усе одно прийшли довбані гайки. Дядьку, повірити не можу, що ти в цьому ходиш. Чорт забирай, Таку, та це ж частина історії.

— Приємно знати.

— Ти точно не хочеш…

— Продати його тобі? Ні, дякую, я…

— Стати на дошку, дядьку. Точно не хочеш проїхатися? Вигуляти дошку й намокнути? Подивитися, що можна зробити в такій штуці?

Я похитав головою.

— Краще житиму з цією інтригою.

Він допитливо дивився на мене. Тоді кивнув і знову почав стежити за морем. Було видно, що навіть таке спостереження якось на нього діє. Як противага лихоманці, яку він сам у собі розпалив. Я трохи насупився й намагався