Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Ну, може, наступного разу, — тихо сказав він. — Коли в тебе буде менше всього на руках.

— Ага. Може бути. — Я отак сходу не міг уявити якогось іншого разу, хіба що він говорив про минуле, але я не бачив жодного способу в нього повернутися.

Йому нібито хотілося поговорити.

— Ти ніколи не катався, чи не так? Навіть тоді, в Новопешті?

Я знизав плечима.

— Я знаю, як падати з дошки, якщо ти про це говориш. Тинявся місцевими пляжами кілька літ, коли був малий. А тоді почав тусуватися з народом, який визнавав тільки підводне. Ти знаєш, як воно буває.

Він кивнув, можливо, згадавши власну юність у Новопешті.

Можливо, він пригадував минулий раз, коли ми про це говорили, але я не дуже на це сподівався. Минулого разу ми балакали про це п’ятдесят чи скільки років тому, а коли не маєш посланської згадки, то це надто довго і багато розмов потому.

— Дурня всрана, — пробурмотів він. — 3 ким ти ходив?

— З Рифовими Вояками. Здебільшого на Хіраті. «Вільним пірнай, вільним вмирай». «Лишай піну на поверхні». Ми тоді різали таких, як ти, щойно бачили. А ти?

— Я? О, я вважав себе до всирачки вільною душею. Бурегони, Стояча Хвиля, Досвітній Спів. Ще хтось, я вже всіх не дуже пам’ятаю. — Він похитав головою. — Така всрана дурня.

Ми дивилися на хвилі.

— А давно ти тут? — спитав я його.

Він витягнувся й захилив голову до сонця, стуливши повіки. Звук, схожий на котяче мурчання, протягнувся з його грудей, аж нарешті з нього прорвався сміх.

— Тут, на Вчирі? Не знаю, я не дуже слідкую. Мабуть, десь під сотню років. Плюс чи мінус.

— А Вірджинія каже, що «Жучки» згорнулися пару десятків років тому.

— Та десь так. Як я казав, Сьєрра й досі коли не коли вибирається звідси. Але більшість не бачила нічого серйознішого за бійку на пляжі вже хто десять, а хто й двадцять років.

— Тоді сподіваймося, що ви не поіржавіли.

Він блимнув на мене ще однією усмішкою.

— Ти багато чого сприймаєш за належне.

Я похитав головою.

— Ні, я просто уважно слухаю. «Так чи інакше, воно вплине на кожного з нас»? Ти правильно все зрозумів. І ти підеш на це, незалежно від того, що вирішать інші. Ти знаєш, що все по-справжньому.

— Та невже? — Бразил ліг спиною на пісок і заплющив очі. — Ну, тоді ти зараз матимеш про що подумати. Коли квеллісти боролися з Першими родинами за панування на Новому Хоккайдо, багато балакалося про урядові загони смерті, що вицілювали Квеллу й решту зі списку Комітету порятунку. Така собі симетрична відповідь на Чорні бригади. Знаєш, що вони зробили?

— Знаю.

Він розплющив одне око.

— Справді?

— Ні. Але я не люблю риторичних запитань. Збираєшся щось мені розповісти, то розповідай.

Він знову заплющив око. Мені здалося, що на його обличчі промайнуло щось схоже на біль.

— Гаразд. Знаєш, що таке інфошрапнель?

— Аякже, — старий термін, майже старомодний. — Дешевий вірусняк. Кам’яний вік. Уривки канібалізованого стандартного коду в матриці передачі. Закидаєш їх у ворожу систему, і вони намагаються виконувати ті зациклені дії, для яких були початково написані. Це забиває робочий код непослідовними командами. Тобто, теоретично. Я чув, що працює воно не дуже добре.

Насправді ж я знав про недоліки цієї зброї доволі багато і з надійного джерела. Останні сили опору на Адорасьйон сто п’ятдесят років тому транслювали інфошрапнель, щоб сповільнити наступ посланців через басейн Мансани, тому що в них більше нічого не залишилося. Ми не дуже сповільнилися. Подальші несамовиті рукопашні бої на критих вулицях Неруди вразили нас набагато сильніше. Але Джекові Душа-Бразилу, з його прийнятим іменем і любов’ю до культури рідної планети, котрої він ніколи не бачив, не треба було зараз про це слухати.

Він перемістив свої довгі тілеса на піску.

— Ну, комітет порятунку Нового Хоккайдо не поділяв твого скептицизму. Або вони просто зробили це з відчаю. Хай там як, вони створили дещо подібне на основі цифрового людського вантажу. Зібрали оболонки особистостей для кожного члена комітету, таку собі поверхневу конструкцію з основної пам’яті й само…

— Ох трясця, ти з мене знущаєшся!

— …і завантажили їх в інфоміни широкого розсіювання, закладені на територіях квеллістів і запрограмовані на активацію від наближення. Ні, я не знущаюся.

Я заплющив очі.

От гадство.

Голос Бразила безжально провадив далі.

— Так, план комітету був такий, щоб у випадку розгрому міни активувалися, і кілька десятків їхніх власних захисників або й супротивників з передових загонів лишилися б залізно впевненими, що це вони — Квеллкриста Сокольнича чи хтось іще.

Шум хвиль, далекі крики над водою.

Чи не міг би ти потримати мою руку, поки мене не затягне?

Я бачив її обличчя. Я чув інший голос, що не належав Сильві Ошімі.

Торкнися мене. Скажи, що ти справжній, чорт забирай.

Бразил говорив далі, але було чутно, що він затухає.

— Доволі розумна зброя, якщо задуматися. Загальне спантеличення, кому, в біса, вірити, кого арештовувати. Справжній хаос. Можливо, так можна було купити трохи часу, щоб справжня Квелла вибралася звідти. Може, просто. Щоб нагнати безладу. Останній удар. Хто знає?

Коли я знову розплющив очі, він уже сидів і знову дивився в море. Умиротворення й добрий гумор зникли з його обличчя, стерті, як макіяж, як морська вода, що висохла на сонці. Раптом ні сіло ні впало він у своєму тугому м’язистому серферському тілі здався розчарованим і сердитим.

— Хто тобі все це розповів? — спитав я.

Він глянув на мене, і його на губах замерехтів привид колишньої усмішки.

— Дехто, з ким тобі треба зустрітися, — тихо сказав він.

Ми взяли його полегшеного двомісного жучка, не набагато більшого за той одинарний, що я орендував, але, як виявилося, набагато швидшого. Бразил взяв на себе клопіт натягти пожований з виду захисний костюм із пантерячої шкури — ще одне, що вирізняло його з-поміж інших ідіотів, що ганяли туди й сюди в купальному одязі на швидкостях, на яких можна спалити м’ясо до кістки, якщо впасти й покотитися.

— Знаєш, — сказав він, коли я зауважив це. — Дечим варто ризикувати. А все інше — то потяг до смерті.

Я взяв полісплавний шолом і приладнав на себе. Мій голос металево залунав у мікрофон.

— Треба дбати про чохол, га?

Він кивнув.

— Увесь час.

Він завів жучка, начепив шолома й собі, а тоді погнав нас трасою в північному напрямку на повних двохстах кілометрах за годину. Тією ж дорогою, яку я вже подолав, шукаючи його.