Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Повз нічну придорожню, повз інші зупинки й скупчення народу, де я вже розбризкав його ім’я, наче кров по палубі мисливця на пляшкоспинів, повз Кем-Пойнт і далі. При денному світлі Смуга втрачала романтику. Крихітні хуторки вогників, що їх я проминав, їдучи на південь, виявилися обсмаленими сонцем утилітарними низькоповерхівками й бульками. Неонові й голографічні вивіски вимкнулися або притухли майже до цілковитої невидимості. Поселення в дюнах позбулися привабливої аури нічних центральних вуличок і перетворилися на прості нагромадження будівель обабіч засміченої траси. Тільки шум і аромати моря нікуди не поділися, але ми їхали надто швидко, щоб їх уловити.

За двадцять кілометрів на північ від Кем-Пойнта тікала в дюни вузенька, погано покладена бічна дорога. Бразил трохи скинув швидкість для повороту, але менше, ніж мені б того хотілося, і повіз нас геть від траси. З-під жучка клубочився пісок, виметений з нерівних шматків вічнобетону й геть з кам’яного ложа, на якому намостили дорогу. Для транспорту на грав-ефекті полотно дороги більше вказує напрямок, аніж слугує поверхнею опори. А зразу за першим ланцюжком дюн ті, хто вкладав дорогу, покинули цю працю й надалі просто вганяли в землю стовпчики з ілюмінію або вуглецевого волокна через десятиметрові проміжки. Бразил збавив швидкість, і ми розслаблено полетіли вздовж рядка стовпчиків, який зміївся піщаним пейзажем до моря. Дорогою на схилах траплялися занедбані булькобуди, перекошені під неймовірними кутами. І невідомо, чи жив у них бодай хтось. Трохи далі я побачив пристосований до бою глісер, припаркований під навісом у мілкій тіснині. Павукасті сторожові системи на його поверхні, схожі на мініатюрних каракурі, підвелися, вловивши звук жучкового двигуна або тепла, яке ми випромінювали. Вони простягли кілька кінцівок у наш бік, але знов полягали, коли ми проминули їх.

Ми перевалили через останню купку дюн і Бразил зупинив жучка боком до моря. Він зняв шолома, приліг на кермо й кивнув кудись униз схилом.

— Приїхали. Тобі воно про щось говорить?

Колись дуже давно хтось загнав озброєний аероплав на пляж, аж його ніс врізався в дюни, а тоді, вочевидь, просто покинув його. Зараз транспорт лежав на своїй роздавленій спідниці, як болотяна пантера, що припала до землі перед наближенням здобичі, й котру так і забили в такій позі. Задні кермові площини розвернуло під кутом, що був наймиліший панівному вітру, і, вочевидь, заклинило в такому положенні. Пісок понаповзав у розломи в броні й накопичився вздовж спідниці, через що броньовані боки аероплава здавалися верхніми поверхнями набагато більшої, засипаної піском конструкції. Отвори з видимого борту відкривали очам залпові дула, що задерлися до неба — надійна ознака того, що гідравлічні приводи гавкнули. Верхні люки були вибиті, ніби для евакуації.

На боці в центрі корпусу, біля пухиря командного містка, я помітив кольорові сліди. Чорне й червоне сплелися разом у знайому форму, яка торкнулася мого хребта холодною долонею — то були обтерті часом залишки стилізованого листя квеллкриста.

— Ох, не може бути.

— Ага, — Бразил посовався в сідлі жучка. — Саме так.

— І воно стояло тут аж від?..

— Та десь так.

Ми прогнали жучка по дюні й зійшли з нього на її дальньому краї. Бразил вимкнув двигун, і наш транспорт опав на пісок, як слухняний тюлень. Аероплав нависав над нами, броня з розумного металу вбирала сонячний жар, тож біля нього відчувався легенький холодок. У трьох місцях, уздовж побитого боку, технічні драбини вели від країв спідниці вниз і занурювалися нижніми щаблями в пісок. Драбина позаду, де судно нахилилося, йшла донизу майже горизонтально. Бразил не звернув на неї уваги, а вхопився за поручень над спідницею і легко й пластично підтягнувся на палубу. Я закотив очі й зробив те саме.

Питання влучило в мене, коли я вирівнювався.

— То це він?

Я блимнув на сонці й вирізнив неясну постать трохи далі легенько похиленою палубою. Заввишки він програвав Бразилу цілу голову й був убраний в простий сірий комбінезон з відрізаними в плечах рукавами. З рис обличчя під ріденьким білим волоссям було видно, що йому мало бути щонайменше шістдесят, але відкриті руки були обмотані мотузками м’язів і закінчувалися великими кощавими долонями. Тихий голос містив у своїй глибині армовану силу. В його питанні почулося напруження, що межувало з ворожістю.

Я рушив уперед і приєднався до Бразила. Віддзеркалив те, як старий стояв, тримаючи руки в боки, як зброю, якою невдовзі може випасти потреба скористатися. Байдуже зустрів його погляд.

— Так, я — він.

Він нібито відвів погляд униз, але це було не так. Він обдивлявся мене. На мить запала тиша.

— Ти говорив з нею?

— Так, — мій голос на дрібку пом’якшав. Я неправильно трактував його напруження. То була не ворожість. — Я говорив з нею.

Інтер’єр аероплава здавався несподівано просторим і сповненим денного світла. Бойові судна такого типу зазвичай доволі тісні, але Сосекі Кої мав багато часу, щоб це змінити.

Перегородки були вибиті геть, а в деяких місцях верхня палуба була розібрана, утворюючи п’ятиметрові світлові колодязі. Сонце лилося всередину крізь кілька оглядових отворів і відкриті верхні люки, пробивалося в щілини у броні, які могли бути слідами як бойових пошкоджень, так і свідомої переробки. Рослинність буяла на цих відкритих майданчиках, переливалася через краї підвішених кошиків і плелася вгору оголеним скелетастим каркасом фюзеляжу. Подекуди ілюмінієві панелі були дбайливо замінені, решту ж залишили вигоряти до кінця. Десь поза зоною видимості потік води на камінні настирним контрапунктом хихотів на тлі низького гурчання прибою.

Кої всадовив нас на набиті мати навколо низького традиційно накритого столу на дні одного зі світлових колодязів. З елементами давньої церемонії він почастував нас стравами з автокухаря, котрий стояв на полиці позаду нього і досі нібито доволі пристойно працював. Він додав до розмаїття грильованого м’яса й локшини у сковорідках, горнятко чаю з бела-трави й фруктів, вирощених на рослинах над нашими головами — сливових лозах і рясних, тридцятисантиметрових гілках кошутської ланцюжиці. Бразил накинувся на все з ентузіазмом людини, яка весь день провела на воді. Я колупався у своїй їжі і їв лиш стільки, щоб не здатися неввічливим — окрім ланцюжиці, яка була найсмачнішою з тої, що я її коли-небудь куштував. Поки ми їли, Кої жорстко утримувався від запитань.

Нарешті Бразил кинув останню обдерту гілочку ланцюжиці на тарілку, витер пальці серветкою й кивнув мені.

— Розкажи йому. Я передав основне, але це твоя розповідь.

— Я… — я глянув через спустошений стіл і по той бік побачив голод. — Ну. Відтоді минуло вже трохи часу. Кілька місяців. Я