Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Ще й ці вибори… Через них день учора видався непростим…

Ось здавалось би… війна… Щодня похорони… похорони… похорони… Тисячі солдат — чи то наступають, чи то в оточенні, Луганськ чи то звільняють, чи то здають… У Іловайську — що це було? Чому настільки були розтягнені комунікації, що ворог зумів оточити тисячі наших солдатів? Як там опинилася російська армія? Розвідка цього всього не знала і не бачила??? Маріуполь вже взяли сєпари чи не взяли? Каша в головах від чуток, пліток, від того, що в Інтернеті та того, що показують пропагандистські канали України і РФ. Але завжди у новинах на першому місці вісті з іншого фронту — передвиборчого. А у ресторанах — гульня на повну котушку.

В улюбленому ресторанному комплексі Василя Мироновича на новообухівській трасі і вчора був аншлаг. Ну, звісно, аж дуже веселої музики не звучало, та все ж п’яненький народ активно гоцав під «Івасюка». Їм пилося у два горла, жерлося в чотири. Що за публіка? Судячи з номерів авто під рестораном — «сироти», «біженці» з Лугандона, а також на бідніших машинах — коротко стрижені пузаті дядьки, схожі на штабістів.

А на другому поверсі, у затишку кабінету, вечеряли стримано; публіка відома — 64-й розмір, Чикатило, Мордань, Бас та інші «рєшали».

— Да ну нахуй твоего Егора, иди сам, че ты его сунешь. Он же проблемный, — бубнів Бас, заливаючи в себе чарка за чаркою віскі. — Бестолковый он у тебя…

— Це ще чим? — ображався Блідий. — Бізнес у нас, до речі, процвітає. І ціни ми тримаємо низькі. Так би мовити, про народ думаємо…

— Если он такой умный, какого хуя связался с антимайданом? Зинченкой? — не вгавав Бас. — Сколько он денег туда вкинул? Сколько титушек привез?

Чикатило поправив на носі окуляри і сказав слова на захист Єгора:

— Це все домисли. Ми йому сказали підтримувати стосунки з «Маріїнським парком», щоб мати звідти більше інформації. Це була класична розвідувальна схема.

— Ахуєть! — відкинувся на спинку крісла Бас і махнув рукою.

— Та є питання до Єгора, є, — озвався депутат з підленькими вусиками. — він не те, що безтолковий, він не вміє маневрувати. Він постійно робить одні й ті ж помилки. Товче лобом в одну точку… Це принаймні нерозумно.

— Чому? — знизав плечима батько. — Вода камінь точить. І таким чином він всього досягає. Не одразу, але…

— Та, блядь, — не вгавав Бас, — он даже не мог своего конкурента прибрать! Киллера не смог нормального заказать! Правильно организовать ничего не смог, когда убирали его охранников! И вопрос: нахуя это было делать?!

Блідий сердито стиснув кулачки, почервонів. У нього на лисині виступили сині пульсуючі вени.

— Не, ну это ты зря, — озвався 64-й. — Я просматривал все эти дела перед нашей встречей… там доказательств ноль. Не он, все это работа конкурентов, чтобы его измазать грязью. Просто поверь мне на слово.

— Ага, поверю, — реготнув той і знову махнув рукою, мовляв, робіть з цим усім, що хочете.

— Та он у тебя вобще как баба, — докинув хтось із присутніх. — Он же такой сладкоежка, что за бочку варенья и ящик печенья родину продаст.

— Я тоже люблю сладкое, — обурився 64-й розмір. — Поэтому я такой добрый.

— А може в нього глисти, — заржав хтось. — Солітера свого годує.

Заржали всі. У Блідого знову вся голова налилась кров’ю.

— Немає в нього глистів, — з-під лоба дивлячись на публіку, заявив він.

— Конечно, они от «кокса» дохнут моментально, — продовжував гнути своє Бас.

— Та ну, — аж пересмикнув обурено плечима Мордань і заявив з докором: — Хто з нас не пудрив носа. Ви ще тут про дівчаток заговоріть, що він з ними любить погратися.

— Да не, — сп’яніло буркнув Бас, — на личности зачем переходить? Все мы люди. Понимаем… Как говорится, кто не грешен…

— В принципі, як я бачу, більшість «за»… — обвів поглядом публіку Мордань.

Та публіка вже була непогано підігріта спиртним, сиділа в «планшетах» і лиш зрідка кидала якісь свої репліки. Справу було вирішено.

— В принципе… и я не против, — враз заявив Бас. — Что Василий Миронович, что Егор Васильевич… Лишь бы голосовали правильно. И вовремя нажимали кнопки.

— У цьому можете не сумніватись, — запевнив Блідий-старший і кров стала відпливати від його обличчя.

— Єгор надійний, — вирішив похвалити помірковано-єлейним голоском «Чикатило». — Принаймні не буде лізти в «ящик» і тягнути на себе ковдру. Та й заслуги батька перед Майданом — неоціненні.

І з цим всі були згодні…

Телефонний дзвінок відірвав Блідого від міркувань про вчорашнє. Взяв трубку:

— Слухаю…

— Думав про твого синка, Василь Миронович… Щось він у тебе забагато наробив дурниць… Навіть не знаю… В цій історії твої гроші не головне і навіть не важлива твоя участь у Майдані… Щоб не вилізло…

— Та хто з нас дурниць не робив… пожалійте бідне дитя, воно ж дурне, лічиться. Я вже його і в клініці протримав, щоб не дуріло. Дитина же ж…

— Діти-діти… — важка пауза. — Ну, добре, надалі хай буде чемний. Це був для нього добрий урок. Тільки щоб кінці… У воду. І нічого не повипливало. Ми повинні йти на вибори кришталево чистими…

— Все так і буде…

Його співрозмовник помовчав і підкинув думку:

— Слухай, а може, в армію його? Десь на блокпост, там, пофотографується з автоматом. Потім ми йому нормальні документи оформимо, що воював, підбивав танки? Кілька орденів випросимо…

— Нє-нє-нє! Це ж дитя, куди йому з автоматом бігати? Ще когось зі своїх пристрелить. Він там такого може начудити… Не дружить він з головою в мене…

— Гаразд, нехай так. Війна і справді не для всіх… Без нього є кому воювати.

* * *

— У мене стрес, — заявив Бача, коли зайшов у бар, де останнім часом вони постійно збирались. — Я паміраю. Всьо, мені піздєц.

— Шо случилось? — здивувався Мишко.

— Лисий кум з синім кумом в камуфляжі появились… — і заржав. — Кругами вояки ходять по Майдану.

Пацани за столом теж заржали.

— Клоуни, блядь, хай хоть не кажуть, шо з моєї сотні… Ти коли їх бачив? — заявив Мишко.

— Та коли від гостініци з «Груші» від’їжджала колона на Маріуполь… Вже на войну… Вони постояли, такі ділові, але з