Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Та правильно, вони появляються, коли тільки їм шо-то нада… Так шо нам на них тоже нє фіг ращитувать… Та й ну їх у пизду… Завтра на виїзд, а я до сіх пор в шортах і футболці шарюсь. Піду переодінусь. Не комільфо.

Камандір вийшов, зайшов Сергій. Він схуд, і це йому пасувало. Африканський клімат теж пішов йому на користь. Але вже три тижні він сидів у Києві і святкував з хлопцями своє повернення «в строй», що супроводжувалося зловживанням спиртними напоями. Тому той «клімат» поволі став відступати.

Сергій, що за цих три тижні звик бачити своїх побратимів у цивільному одязі, раптом здивувався, що вони знову, як півроку тому, одягнули камуфляжі. І не дивно — завтра виїзд на Маріуполь. Там геть не було військ і діру на фронті знову закривали добровольці.

Щоправда, форму, яку вони собі самі пошили, Сергій не сприймав — кацапська спецназівська «горка». Ще штани — більш-менш, хоча й без традиційних кишень з боків, але чомусь з дірками, куди можна запхати руки і чухати матню, тільки ж куртка… нікуди не годиться, хіба для риболовлі. Кажуть, її розробив для спецназу гламурний російський дизайнер. «Знаємо ми ці «гламури»,— сплошні гамасєки», — казав про однострій Бача. Але загалом хлопці, котрі вже встигли кілька місяців провести на передку, хвалили «горку».

Мишко пішов забрати з хімчистки свою форму і скоро повернувся, як новорічний дємбєль. Ні, він навіть не повернувся, а саме прибув у цій «горці», обліплений різними шевронами. На правій руці — Веселий Роджер з козацьким оселедцем і вусами, на лівій — батальйон «Укроп», на грудях — камуфляжні українські прапори, група крові, летюча миша — символ розвідки. Сергій про себе посміявся: в принципі — це зручно, як для розвідки, — зняв одні наліпки, причепив інші — і ти вже сєпараст, поміняв на треті — і ти «зелений чоловічок».

Командир підійшов до всіх, кого не бачив сьогодні та почав вітатися, обнімаючись. Сергій подумав, що у нас, мабуть, була єдина добровольча армія у світі, де солдати з командирами на «ти», а при зустрічі не віддають честь, а вітаються, обнімаючись. Після привітань Мишко повідомив:

— Піздєц, пацани. Завтра утром вже точно зриваємось на фронт!

Він зняв кашкета, кинув на стіл і важко гепнувся у крісло. Холеричний Морпєх на це заявив:

— А я вам казав, що скоро всіх поженуть нахуй на цю пиздорізку! А ви мені не вірили. Ще будемо їбошити як мідні котелки на цій війні!

— Не всіх, — тривожно заявив Кекс; він чомусь миттєво зблід. — Не всіх, гламурну пиздоту ніхто не пожене — синків різних там.

— Це все хуйня, Кекс, — заявив Борька і до командира: — Куда нас, Міша?

— Та вот іменно «куда»! Ми должни будем заткнуть дирку мєжду селом Сракопопівка і Велика Дрищовка. Прикрити дорогу. Там висотка номер неізвєсно який, вже мєсні оборудували укрєплєнія, нарили окопів, траншей, укритія от «градов». Хуй його знає, шо це за укритія. Може, даже їх там і немає. Два окопа для стрільби по самольотах!

— А гдє ета Сракопопівка? — здивувався Десант, метушливо кинувшись шукати в «планшетці» карту Лугандона.

— Де-де… — роздратувався Мишко. — Откуда я знаю?! Де…

— Да нєт такіх названій! — здивовано відірвався від планшетки Десант.

— А тобі скажи названія, то скоро всі будуть кругом знати, куда ми пиздуєм. А вдруг ти сєпараст, откуда я знаю? — Мишко навмисне його підколював. — І здаси нас кацапам за інформацию про то, з ким трахався у восємдєсят втором году Муслім Магомаев. Воєнна тайна, Дєсант!

— Сам ти сєпараст, Камандір! — огризнувся той. — Мнє ж інтересно, вдруг там могілка моя.

І всі дружно загарчали на Десанта, мовляв, що ти за дурню пореш, не клич смерті, нам ще жити й жити…

Набундючений Бача, з пикою розжирілого від неякісної крові тітушок вампіра, заявив, важко сопучи:

— А мені похуй куди, лиш би дома не сидіть. Заїбало нахуй бля, — і креснув зубами: — Ще пару десяток кацапов прихлопну і подихать не жаль.

— Що у вас за настрої?! — обурився Сергій. — Ми ж давно чекали цього виклику — три тижні хуї пінаємо в Києві, збираємось — і попиздували, блядь!

— Та воно — то да… — зітхнув Мишко. — Токо наші машини ще не готові ніхуя. — До Десанта: — Коли твої долбойоби закінчать з беемпешками?

— Да хуй іх знаєт, должни билі вчєра…

— Мишко, — сказав розважливо Бача. — Їхати по-любому нада, єслі на нас розщитують, — і до Десанта: — А ти як не з Майдану… Не знаєш, шо робити? Береш ствол, приходиш в цех і кажеш: всьо моє імущєство на Майдані згоріло, остався автомат і одна бабушка под Маріупольом, котору я хочу завтра же звільнити від сепаров. А єслі ви мені навстрєчу не підете, замість сєпаров буду унічтожать вас, суки. І — всьо! Проблєма рішиться за пару часов…

— Да нормальниє там пацани работают, — відмахнувся Десант і став надзвонювати до робочих, котрі ремонтували техніку.

— В п’ять часов утра завтра виїзд, — наказав Мишко. — Шоб усі були готові. Брицця не обізатєльно, зуби можна почистить. В восємь ми должни бить на базі, загрузиться, забрать «залізо». Нас проведуть мусора прямо на позиції. Шо у нас ще на сьодня? — обвів поглядом свою команду.

— Нині бачив пацанів із першого взводу восьмої сотні, — пригадав Сергій. — Більше п’яти місяців охороняли аеропорт «Бориспіль», зараз неприкаяні повернулись на Майдан…

— Я з ними тоже говорив, — повідомив Бача. — Їм не раз мільйони предлагали, шоб вони знялися з аеропорта і дали вивезти з України якимсь там підарасам бабло. Відказувались.

— Ну й дураки, — вирішив Мишко. — нада було і бабки взяти, а тих підарасів йобнуть в догонку! Бо шото ми слішком добрі стали і правільні.

— Да-да, — погодився Бача. — У них там такі пріключєнія були, не хуже чим на Майдані: і Триндюк пробував на них наїхать, шоб під себе охрану підмять і рубать бабло, і мусора питались шото там на них нависать… І охрана дєпутатов зі стволами…

— І що найцікавіше в тій історії, — продовжив думку Сергій, — їм навіть ніхто за це не подякував. Люди п’ять місяців охороняли аеропорт, не давали вивозити з України награбоване… Втрачали власні гроші, час, здоров’я… Відверто кажучи, я в шоці. Бойову, організовану структуру просто «забули», коли вона стала не потрібна.

— Добре, хоть на хуй не послали, — реготнув Бача. — А могли б.

— Думаєш, нам хтось скаже спасіба? — пхинькнув Мишко. — Разрєшили воювать і подохнуть во імя Родіни — і то харашо. І за то