Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За сільською звичкою професор встав дуже рано, з’їв сніданок, який подала йому заспана покоївка, і пішов до клініки. Черговий лікар зустрів його гарною новиною:
– Добранецький живий, пане професоре. Я справді не знаю, як мені вас вітати, пане професоре. Я займаюся практикою вже п’ятнадцять років, а ще ніколи не був на такій операції. Ви чудотворець, пане професоре.
Вільчур махнув рукою.
– Облиште, пане колего. Багаторічний досвід і трохи вроджених здібностей. Ні те, ні інше – не моя заслуга. Скажіть мені краще, який стан хворого.
Лікар зробив детальну доповідь, закінчивши тим, що Добранецький зараз спить. Під час цієї розмови приїхав Ранцевич, і вони з Вільчуром пішли на другий поверх.
Добранецький справді спав. Біля узголів’я сиділа медсестра. Він дихав спокійно і рівно. Обличчя, знесилене хворобою, свідчило про цілковите виснаження організму. Коли Вільчур пальцями торкнувся пульсу, хворий підняв повіки. Він був при тямі. Одразу впізнав Вільчура. На його зеленому обличчі з’явився слабенький рум’янець.
– Отже, ви все ж приїхали, – ледь чутно обізвався він. – Я свідомий того, яка це величезна доброта з вашого боку… Я такий хворий, що мені важко зібратися з думками. Здається, для мене немає порятунку… Тільки вам вірю… Вирішуйте самі, чи можна і чи варто робити операцію.
Ранцевич посміхнувся.
– Операцію вже зроблено.
Повіки Добранецького затремтіли.
– Як це?.. Вже зроблено?..
– Так. Пан професор Вільчур оперував вас учора ввечері, і, слава Богу, операція пройшла успішно.
Хворий заплющив очі, а Ранцевич додав:
– Ви житимете.
З-під прикритих повік Добранецького текли сльози. Минуло трохи часу, перш ніж він розплющив очі і подивився на Вільчура, ніби чекав підтвердження.
– Ви житимете, – кивнув Вільчур. – Ваша самодіагностика була правильна. Пухлина фактично формувалася навколо шишкоподібної залози, але її розгалуження сягали мозочка і були під обома півкулями. Нам вдалося все видалити. Ймовірно, тижнів через три ви будете цілком здоровий.
Після хвилини мовчання Добранецький сказав:
– Я не знав… Я не знав, що людина може бути здатною до такого великого прощення.
Губи Вільчура затремтіли. Його очі заблищали, але одразу згасли, і Вільчур нічого не відповів.
– Я не можу висловити вдячності, яку відчуваю, – після паузи сказав Добранецький. – Навіть… я навіть цього від вас не сподівався.
Вільчур відкашлявся.
– Ну, мені вже час. Бажаю вам успішного одужання та прощавайте.
Він кивнув головою, повернувся і вийшов з кімнати. Пані Ніна у коридорі чекала на нього. Вона кинулася до нього і белькотіла слова подяки, схопила його за руку і сильно стиснула, то плакала, то сміялася, хаотично оповідаючи йому перебіг операції, наче з її свідомості стерлось те, що саме він може найкраще і найбільше про це знати. Нарешті вона трохи заспокоїлась і запитала:
– Чи правда, пане професоре, що Єжи житиме?
– Правда. Ніщо йому вже більше не загрожує.
– Ах, пане професоре… Коли вночі мені повідомили про це, я думала, що від щастя з’їду з глузду. І тільки тоді я зрозуміла, яка у вас велика душа. Ви – янгол!
Вільчур заперечно похитав головою:
– Ні. Але я людина.
Він навмисно спустився бічними сходами, щоб уникнути прощань і непомітно вислизнути з клініки. Увійшов до готелю, розрахувався і пішки попрямував на вокзал. Тут у почекальні присів на лаві. Поруч був газетний кіоск. Мимовільно очі зупинилися на великому заголовку: «Сенсаційна операція на мозку. Професор Вільчур у Варшаві. Приїхав зі своєї глушини, щоб врятувати життя свого друга і колеги».
Вільчур відвернув голову і подумав: «Ось місто. Місто з його криком, його правдою, його порожнечею…»
Розділ XVI
Коли в шумі дощу розчинився звук двигуна мотора, який віддалявся, а на березах, висаджених обабіч тракту, зникли останні відблиски фар, Люція сказала:
– Зараз підготую для вас кімнату професора.
– Чи можу я вам у цьому допомогти? – сором’язливо запитав Кольський.
– Ні. Дякую, – відповіла вона твердо й холодно. – Я сама впораюсь.
– Я вам не заважатиму, якщо буду присутній?
– О, мені це цілком байдуже.
Поки вона зачиняла двері, він зауважив:
– Не думав, що ви тут так добре влаштувались. Це справжня лікарня. Що в тій кімнаті?
– Там лежать хворі, – коротко відповіла Люція.
Зміна теми не допомогла зламати кригу, і Кольський сказав:
– Ви, здається, дуже розгнівані на мене. Ви ображені на мене за те, що я переконав професора їхати.
– Помиляєтесь. Я ні на кого не ображаюсь.
– Отже, ви не можете пробачити мені те, що я залишився. Але повірте, професор вимагав від мене цього.
– Знаю. Він говорив мені. Також казав, що перспектива залишитися тут так вас налякала, що ви аж руками й ногами захищалися.
– Ви добре знаєте – чому. Я боявся, що ви будете цим незадоволені. Я не хотів нав’язуватися. Залишатися тут, щоб бути небажаною особою…
– Хто вам сказав, що я вважаю вас особою небажаною?
– Якби було інакше, – тихо сказав він, – ви б дозволили мені приїхати раніше.
– Річ не в тім, – після паузи сказала вона. – Але оскільки ви вже тут… У мене є можливість продемонструвати старопольську гостинность.
Її захопило збентеження Кольського, і вже у трохи кращому настрої Люція взялася стелити для нього ліжко. Вийнявши з шухляди піжаму Вільчура, вона засміялася:
– У цьому ви виглядатимете, як у скафандрі. Я б дала свою, але вона вам буде замала. Боже милий, скільки я з вами маю клопоту! Ну, а тепер на добраніч. Мої пацієнти приїжджають рано і не завжди поводяться надто спокійно. Вам небагато часу залишилось для відпочинку.
Вона подала йому руку, яку Кольський поцілував, і вийшла. Ще кілька хвилин він чув, як вона метушилась у сусідній кімнаті. Потім настала тиша. Він роздягнувся і ліг у ліжко. Хоча замість м’якого матраца був звичайний сінник, він моментально заснув.
Справді, о сьомій ранку його розбудила розмова під вікнами. Він підскочив і сів на ліжку. Люди надворі розмовляли надзвичайно голосно, мабуть, звикли перегукуватись у лісі. Він подивився у вікно. Дощ припинився, але небо все ще було вкрите густим кожухом хмар. Він ліг і знову спробував заснути. Поруч у передпокої почало голосно плакати немовля, а десь здалеку, напевно з амбулаторії, де він був уночі, пролунав пронизливий вереск якоїсь жінки. Очевидно, Люція робила комусь перев’язку болючої рани.
Вчора він сказав Люції, що захоплений лікарнею. Він не сказав правди. Порожній похмурий передпокій, груба підлога, маленькі сільські вікна з кривими шибками, все це справило на нього гнітюче враження. Його серце стискалося від думки, що вона добровільно засудила себе на примітивне життя, відмовилась від усіх благ цивілізації та задоволень, які могла б мати в культурному середовищі. Адже в цій глушині не може бути ані театру, ані кіно, ані бібліотек, ані людей, які б відповідали її розумовому рівню та колу інтересів.
Тепер він роззирнувся кімнатою. Прості речі, склепані із соснових дощок, голі стіни, де-не-де прикрашені дешевими килимками. За вікнами сірий похмурий день і чалапання ніг у багнюці. За стіною надокучливий монотонний плач немовляти.
Це все діяло гнітюче, викликало апатію, відбирало енергію. І ставало сумно. Передовсім сумно.
Він поволі почав одягатися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
