Читати книгу - "Гра янгола"

25

Я покинув дім Марласки з душею в п’ятах і пішов куди очі дивляться, петляючи в лабіринті безлюдних вуличок, які вели до кварталу Педральбес. Небо було вкрите павутиною сірих хмар, які ледь пропускали проміння сонця. Окремі голки світла прошивали цей саван і ковзали схилом гори. Я простежив поглядом за цими осяйними лініями й побачив, як удалині вони пестили емальований дах вілли «Геліус». Її вікна виблискували вдалині. Не слухаючи голос здорового глузду, я попрямував туди. Мірою того, як я туди наближався, небо темнішало й пориви вітру закручували переді мною спіралі сухого листя. Я зупинився, дійшовши до того місця, де починала братися вгору вулиця Панама. Вілла «Геліус» здіймалася переді мною. Я не наважився перейти через вулицю й наблизитися до муру, який оточував сад. Я стояв там Бог знає скільки часу, неспроможний ані втекти, ані підійти до дверей і подзвонити. Саме тоді я помітив, як вона підійшла до одного з вікон на третьому поверсі. Усередині в мене все похололо. Я вже зрушив із місця, щоб піти, але раптом обернувся й зупинився. Наблизився до вікна й відчув на собі її погляд. Вона підняла руку, ніби хотіла мене привітати, але її пальці залишилися нерухомими. Я не зміг витримати її погляд, обернувся й пішов униз вулицею. Руки мені тремтіли, і я запхав їх до кишень, щоб вона цього не побачила. Перш ніж завернути за ріг, я ще раз обернувся й переконався, що вона стоїть там і дивиться на мене. Я хотів би відчути ненависть до неї, але сил бракувало.

Коли я повернувся додому, мене морозило чи так принаймні мені здавалося. Увійшовши у двері, побачив, що зі скриньки в холі стримить конверт. Пергамент і сургуч. Повідомлення від хазяїна. Я відкрив його, поки йшов нагору сходами. Його каліграфічне послання призначало нашу чергову зустріч на завтра. Піднявшись на верхній сходовий майданчик, я побачив, що двері прочинені й Ізабелла чекає мене з усмішкою на вустах.

– Я була в кабінеті й побачила, що ви прийшли, – сказала вона.

Я спробував усміхнутися їй у відповідь, проте моя спроба була не вельми переконливою, бо, коли Ізабелла заглянула мені у вічі, на її обличчі з’явився стурбований вираз.

– З вами все гаразд?

– Це пусте. Гадаю, я трохи застудився.

– У мене гріється бульйон на вогні, це будуть чудодійні ліки. Проходьте.

Ізабелла взяла мене за руку й провела на галерею.

– Ізабелло, я не інвалід.

Вона відпустила мою руку й опустила очі.

– Пробачте.

Я не мав духу розмовляти ні з ким, а тим більше з моєю допитливою помічницею, тож дозволив їй довести себе до одного з крісел на галереї й впав на нього, наче мішок із кістками. Ізабелла сіла навпроти й дивилася на мене з тривогою в погляді.

– Що сталося?

Я всміхнувся заспокійливо.

– Нічого. Нічого не сталося. Ти не даси мені чашку бульйону?

– Зараз дам.

Дівчина вибігла на кухню, і я чув, як вона там вовтузиться. Глибоко вдихнув повітря й заплющив очі, поки не почув, як кроки Ізабелли наближаються.

Вона подала мені величезну чашку, огорнуту гарячою парою.

– Схожа на пісуар, – сказав я.

– Пийте й не кажіть дурниць.

Я понюхав бульйон. Запах був гарний, але не хотілося показувати себе надто слухняним.

– Пахне якось дивно, – сказав я. – Що в ньому?

– Він пахне курятиною, бо я зварила в ньому курку, додала сіль і трохи хересу. Пийте.

Я відпив ковток і повернув їй чашку. Ізабелла заперечливо похитала головою.

– Усю.

Я зітхнув і зробив іще один ковток. Він був смачний, хоча мені й не хотілося це визнавати.

– Як минув день? – запитала Ізабелла.

– Він мав свої моменти. А що там у тебе?

– Перед вами нова зірка книгарні «Семпере та син».

– Чудово.

– До п’ятої години я встигла продати два примірники «Портрета Доріана Грея» й повне зібрання творів Лампедузи вельми шляхетному кабальєро з Мадрида, який дав мені чайові. Не робіть такого обличчя, чайові я також укинула до шухляди.

– А Семпере-син, що він сказав?

– Він майже не розтуляв рота. Поводився так, наче він опудало, а не людина. Прикидався, що не дивиться на мене, але пильно стежив за кожним моїм рухом. Я не можу тепер сісти, так він натер мені гепу своїм поглядом, а він не відривав його від неї щоразу, коли я вилазила на драбину, щоб дістати книжку з полиці. Задоволені?

Я усміхнувся й кивнув головою

– Дякую, Ізабелло.

Вона пильно подивилася мені у вічі.

– Скажіть це ще раз.

– Дякую, Ізабелло. Від усього серця.

Вона почервоніла й відвела погляд. Якусь мить ми сиділи в безтурботній мовчанці, утішаючись тим відчуттям товариськості, яке іноді не потребує слів. Я випив весь бульйон, хоча не розлив жодної краплі, і показав їй порожню чашку. Вона кивнула головою.

– Ви ходили побачитися з нею, правда ж? З тією жінкою, Крістіною, – сказала Ізабелла, уникаючи мого погляду.

– Ізабелло, ти все читаєш на обличчях…

– Скажіть мені правду.

– Я бачив її лише здалеку.

Ізабелла подивилася на мене з осторогою, так, ніби сумнівалася, казати мені чи не казати щось таке, що крутилося в неї на язиці.

– Ви любите її? – запитала вона нарешті.

Ми мовчки подивилися одне на одного.

– Я не вмію любити нікого. Тобі про це вже відомо. Я егоїст і все таке. Поговорімо про щось інше.

Ізабелла кивнула головою, і її увагу привернув конверт, що стримів у мене з кишені.

– Новини від хазяїна?

– Він викликає мене на чергову зустріч. Найясніший сеньйор Андреас Кореллі буде радий бачити мене о сьомій ранку біля брами кладовища Пуебло-Нуево. Він не міг обрати іншого місця.

– І ви підете?

– А що я можу зробити?

– Ви можете сісти на поїзд сьогодні вночі й назавжди зникнути.

– Ти вже друга людина, яка сьогодні підкинула мені таку думку. Зникнути звідси.

– Отже, у цьому щось є.

– А хто тоді буде твоїм учителем і провідником у моторошних лабіринтах літератури?

– Я втечу з вами.

Я всміхнувся й узяв її за руку.

– З тобою хоч на край світу, Ізабелло.

Ізабелла відсмикнула руку й подивилася на мене ображеним поглядом.

– Ви смієтеся з мене.

– Ізабелло,