Читати книгу - "Гра янгола"

– Не кажіть цього. Мені не подобається, коли ви так говорите.

– Пробач.

Моя помічниця повернулася за свій письмовий стіл і поринула в одну зі своїх тривалих мовчанок. Я дивився, як вона переглядає сторінки, списані за сьогоднішній день, роблячи виправлення та викреслюючи цілі абзаци перами з комплекту, який я їй подарував.

– Коли ви дивитеся на мене, я не можу зосередитися.

Я підвівся й обійшов навколо її стола.

– Тоді працюй, я тебе поки що залишаю, а після вечері ти покажеш мені, що зробила.

– Воно ще не готове. Я мушу все виправити й переписати, і…

– Воно ніколи не буває готовим, Ізабелло. Звикай до цього. Ми почитаємо те, що ти написала, разом після вечері.

– Завтра.

Я капітулював.

– Ну, гаразд. Завтра.

Я погодився з нею й залишив її наодинці з її словами. Я саме зачиняв двері на галерею, коли почув її голос, що кликав мене:

– Давиде…

Я мовчки зупинився по той бік дверей.

– Це неправда. Неправда, що ви не вмієте любити нікого.

Я втік до своєї кімнати й зачинив двері. Ліг на ліжко, згорнувся калачиком і заплющив очі.

26

Я вийшов із дому відразу після світанку. Чорні хмари повзли над дахами й забарвлювали вулиці в однаковий сірий колір. Коли я переходив через парк Сьюдадела, то побачив перші краплі, що падали на листя дерев і скочувалися на дорогу, здіймаючи хмарки пилюки, ніби були кулями. По той бік парку ліс фабрик і фабричних димарів тягнувся до самого обрію, і сажа з димарів розчинялася в дощових краплях, які падали з неба, наче сльози смоли. Я звернув на непривітну алею кипарисів, яка вела до самої брами Східного кладовища, ідучи тією дорогою, якою стільки разів ходив зі своїм батьком. Хазяїн був уже там. Я побачив його здалеку. Він незворушно чекав мене, стоячи під дощем біля підніжжя одного з великих кам’яних янголів, які охороняли головний вхід до цвинтаря. Він був у всьому чорному, і єдине, що відрізняло його від сотень статуй, які стояли на території цвинтаря, були його очі. Він не ворухнув жодною вією доти, доки я не підійшов на відстань кількох метрів від нього і, не знаючи, що робити, привітав його піднятою рукою. Було холодно, і вітер пахнув вапном і сіркою.

– Випадкові гості наївно вірять, що в цьому місті завжди сонце й завжди спека, – сказав хазяїн. – Але я стверджую, що Барселона рано чи пізно покаже в небі віддзеркалення своєї давньої, каламутної й темної душі.

– Вам би видавати туристські путівники замість релігійних текстів, – промовив я.

– Це одне й те саме. Як вам велося в дні миру та спокою? Як посувається робота? Ви маєте добрі новини для мене?

Я відгорнув полу піджака й подав йому пачку сторінок. Ми увійшли на територію цвинтаря, шукаючи місце, захищене від дощу. Хазяїн обрав для схованки стару гробницю, оточену янголами з худими обличчями й дуже довгими пальцями, склепіння якої підтримували мармурові колони. Ми сіли на холодну кам’яну лаву. Хазяїн подарував мені одну зі своїх собачих посмішок і підморгнув – його жовті й блискучі зіниці зійшлися в чорні точки, у яких я міг бачити віддзеркалення свого блідого й вочевидь неспокійного обличчя.

– Розслабтеся, Мартін. Ви надаєте надто великої ваги оточенню.

Хазяїн спокійно став читати сторінки, які я йому передав.

– Я трохи прогуляюся, поки ви читаєте, – сказав я.

Кореллі кивнув головою, не відриваючи погляду від сторінок.

– Але не втікайте від мене, – промурмотів він.

Я чкурнув звідти так швидко, як тільки міг, але намагаючись не показувати, що втікаю, і швидко загубився між вуличками та пам’ятниками некрополя. Я обминав обеліски та гробниці, заглиблюючись у самий центр кладовища. Надгробна плита була на місці, позначена порожньою посудиною, у якій залишився скелет від закам’янілого букета квітів. Відаль оплатив похорон і навіть замовив скульпторові, що мав певну репутацію в цеху похоронного ремесла, статую Пієти, яка охороняла могилу, піднявши очі до неба й склавши на грудях руки жестом благання й молитви. Я опустився навколішки біля плити й обдер мох, який обліпив вирізьблені на ній літери.

Хосе Антоніо Мартін Кларес

1875–1908

Герой війни на Філіппінах

Батьківщина та друзі ніколи його не забудуть

– Добридень, батьку, – сказав я.

Я подивився, як обличчям Пієти котяться краплі чорного дощу, послухав, як вони плюскотять, падаючи на могильні плити, і всміхнувся, подумки побажавши здоров’я тим друзям, яких він ніколи не мав, і тій батьківщині, яка послала його на смерть, щоб зробити ще багатшими кількох багатіїв, які навіть не знали, що він існує на світі. Я сів на могильну плиту й поклав руку на мармур.

– Чи міг би ти за свого життя сподіватися на такий похорон?

Мій батько, чиє життя минало в крайній убогості, тепер вічно спочивав у могилі буржуа. У дитинстві я ніколи не міг зрозуміти, чому газета вирішила поховати його як годиться, з добрим священиком і голосільницями, з квітами та в могилі, не гіршій, аніж та, у якій ховають торговця цукром. Ніхто мені тоді не сказав, що то Відаль оплатив усі витрати на похорон чоловіка, який помер замість нього, хоч я завжди про це здогадувався, проте пояснював його вчинок тією добротою й нескінченною великодушністю, якою небо благословило мого вчителя й ідола, великого дона Педро Відаля.

– Я повинен попросити в тебе прощення, батьку. Протягом років я тебе ненавидів за те, що ти покинув мене на цьому світі самого-одного. Я казав собі, що ти умисне шукав собі такої смерті. Тому я ніколи не приходив побачитися з тобою. Прости мене.

Моєму батькові не подобалися сльози. Він уважав, що чоловік ніколи не оплакує інших, а тільки себе самого. І якщо він так робить, то він боягуз і не заслуговує на жалість. Тож я не хотів плакати над ним і зрадити його ще раз.

– Мені хотілося б, щоб ти побачив моє ім’я на книжці, хоч ти й не зміг би її прочитати. Мені хотілося б, щоб ти був тут, зі мною, і побачив, що твій син спромігся пробити собі дорогу й досягти того, чого тобі ніколи не дозволяли досягти. Мені хотілося б познайомитися з тобою, батьку, і щоб ти познайомився зі мною. Я перетворив тебе на чужого, щоб тебе забути, а тепер чужий – це я.

Я не почув, як він наближається, але, підвівши голову, побачив, що хазяїн мовчки спостерігає за мною з