Читати книгу - "Пора серця. Листування"

Процес писання стоїть у центрі життя обох кореспондентів, яких у 1950-ті роки часто на одному подиху називають основними репрезентантами німецькомовної повоєнної лірики. Процес писання є для обох, одначе, зовсім непростою справою, в тому числі й писання листів. Боротьба за мову, змагання зі словом отримує в цьому листуванні центральне місце. Знову й знову тут ідеться про невідправлені листи: деякі з цих листів не вдаються й бракуються, однак той чи інший начерк усе-таки зберігається і лежить між листами як свідчення сумніву. Інші начерки долучаються до значно пізніших листів, не завжди цілковито, позаяк партнер все-таки дещо не повинен знати; та й час, який минув відтоді, «пом’якшує» їх, у такий спосіб вони можуть сповістити іншому несказанне. Або ще краще: ненаписанне. Тому що Бахман більше довіряє передусім усному мовленню, часом лише розповідям друзів, які виконують роль посередників, які, як вона гадає, можуть краще описати всі труднощі, що виникають на цьому шляху. Вислови на кшталт «Ти знаєш» або «Тобі ж відомо» нерідко замінюють прямі висловлювання; телеграми або короткі листи сигналізують докладні листи, які відтак не завжди доходять. І весь час прохання, ба благання листів; Бахман редукує свої претензії до «Тільки пиши мені загалом» (№ 26), а Целан доволі заплутаним реченням дає зрозуміти, яким непомірно важким є для нього навіть таке прохання: «Нині я пишу Тобі, лише кілька рядків, щоб попросити Тебе написати мені також кілька рядків» (№ 195). Тривале мовчання іншого часом змушує того, хто чекає, міркувати над причинами, які приховані в ньому самому: «оскільки своїм потоком слів телефоном я ще більше ускладнив Твоє становище» (№ 116) або: «Можливо, мій лист до Тебе був не зовсім розумним» (№ 34). Часом залишається лише заклинання можливостей розмови: «Віднайдімо слова» (№ 148).

Мовчання, що його обоє партнерів сприймають як болісне або ж як укладене у негласній згоді, є важливим елементом у репрезентованих в цьому листуванні шести часових відтинках, межі яких тісно пов’язані з біографічними перипетіями в їхньому житті. Між спільними тижнями у Відні й тим останнім із 196 документів — листів, поштових листівок, телеграм, присвят і однієї нотатки про розмову — це від’їзд Целана з Відня у напрямку Парижа наприкінці червня 1948 р., зустріч обох наприкінці травня 1952 р. під час зібрання Групи 47 в Ніндорфі, яка на тривалий період стала їхньою останньою, відновлення любовного зв’язку в жовтні 1957 р. після засідання у Вупперталі, зустріч Бахман з Максом Фрішем улітку 1958 р. і, нарешті, загострення Целанової психічної кризи в кінці 1961 р. після апогею організованих вдовою Івана Ґоля — Клер Ґоль — закидів у плагіаті, з якої виросла т. зв. «афера Ґоль», завдяки якій листовний обмін, як всі інші види спілкування Целана, врешті-решт були припинені. Все це окремі стики позначеної дисконтинуальністю, багатою варіантами листовної розмови: кожен з цих маркованих поворотними пунктами відтинків має власне обличчя завдяки власному тону, власним темам, власній динаміці, власним формам мовчання, а значить і ту асиметрію, яка щоразу потребує нового визначення.

Перший із цих часових відтинків, який позначений зустріччю у Відні, — це дарчий вірш Целана «У Єгипті». Вже на самому початку він маркує суттєві елементи цієї дружби, яка зберігає свою значимість до самого кінця. Локалізований своїм заголовком у вигнанні, вірш за допомогою риторики декалогу розкриває основоположну суперечливість між трьома жінками, наділеними єврейськими іменами, з якими тісно пов’язане ліричне Ти, котре є тут об’єктом звертання, з одного боку, та жінкою, характеризованою лише через свою чужість, з іншого. Покладений неназваною інстанцією на ліричне Ти як промовляюче та любляче посередницький зв’язок між обома сторонами в дев’яти «заповідях» — це еротичний зв’язок, але водночас також зв’язок між поетом і читачем, що пам’ятає про цю відмінність. Без смутку за залишеною в минулому зв’язок віднесеної до сучасності чужинки з ліричним Ти неможливий; проте звертання до безіменної, до неєврейки, вже само по собі уможливлює пам’ять про замордованих, про тих, які належать ліричному Ти в усвідомленні болю. Бахман не є цією чужинкою; майже через десять років Целан саме на прикладі цього вірша продемонструє, як диференційовано він дивиться на зв’язок між життям і віршем, який потрібно актуалізувати завжди по-новому в процесі читання: «Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як Ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння.» (№ 53). Все нове й нове входження-у-вірш стає можливим тому, що зустріч — навіть якщо Целан саме це й заперечує, підхоплюючи старанно закреслене Бахман в одному ранньому паризькому листі слово, — має щось «показове» (№ 18 і 19), й саме це вже вписано у дарчий вірш.

Такої певності в значенні їхньої зустрічі одне для одного, як і для власного поетичного мовлення, жоден із партнерів у наступні роки не має. Доволі принагідне листування між 1948/49 роками і весною 1952-го просякнуте рефлексіями про те, що було, й невтомними спробами знову знайти живу форму для стосунків також після розлук, що сприйняті як остаточні. Ті кілька віденських тижнів є тут вихідною точкою, хоча їх і неможливо повторити, тож можливою врешті-решт залишається тільки «дружба». Все нові й нові невдачі Целан охарактеризує 1957 р. як незбагненне «зацьковування до смерті» чимось «дріб’язковим» (№ 63). Про справжні причини постійних непорозумінь читач так і не довідується, посередницькі розмови зі спільними друзями Нані й Клаусом Демусами залишили тільки незначні, а суперечки під час обох візитів Бахман в 1950 і 1951 рр. до Парижа — зовсім непомітні сліди. Але досить чітко помітно, що ініціатива нових спроб йде насамперед від Інґеборґ Бахман, і що в листовній розмові на її долю припадає більша частка — не тільки суто матеріальна, але й емоційна. Цілком справедливо врешті-решт вона сформулює: «Я все поставила на одну карту, і я програла» (№ 29). Проте дивним чином кореспонденція цього часу сконцентрована на Целанові. Важливу роль при цьому відіграє його творчість, якою Бахман намагається опікуватися, де тільки можна, в тому числі й у часи відносної дистанції. Її листи коливаються між казковим, «романтичним» тоном, що заклинає втрачене, й цілковито діловими вказівками на журнали, видавців або кількість зупинок і пересадок до Ніендорфа