Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Фелікс

Рік потому…

Я нервую. Господи, я ніколи так не нервував. Навіть, коли складав іспити в університеті, захищав диплом чи вів перемовини на мільйони. Чому ніхто не попереджає, що зробити пропозицію — це як злетіти в космос без скафандра?

— Якщо це буде в тістечку чи щось типу такого, я тебе приб’ю, Фелікс.

Я здригаюся. Ясмін сидить навпроти мене в "L’AMBROISIE", в одному із найвідоміших ресторанів Парижа. Вона виглядає настільки прекрасно, що я на секунду забуваю, як дихати. Мерехтлива чорна сукня, яку я замовив для неї кілька днів тому, ідеально підкреслює її вигини.

Вчора ми знову прилетіли до Франції — цього разу, щоб відсвяткувати випускний Ярослава. Я вже поговорив з ним по-чоловічому, чітко позначивши свої межі. Відтепер я беру на себе відповідальність за нього і за Ясмін. Вони — моя сім’я, навіть якщо хтось із них цього ще не до кінця усвідомлює.

— Що? — розгублено перепитую, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить.

Ясмін знизує плечима, грайливо підперши підборіддя долонею:

— Ну, ти нервуєш з самого ранку. Плюс ти завжди поправляєш кишеню, ніби щось приховуєш. Звідси висновок: або ти плануєш зробити щось ідіотське, або у тебе в кишені те, що ти боїшся втратити.

Ця жінка бачить мене наскрізь.

— І, чесно, — додає вона, роблячи ковток вина, — витягати каблучку з десерту — це зовсім не романтично, як показують в фільмах. 

Вона опирається на стіл і трохи нахиляється вперед, а я ловлю себе на тому, що буквально ковтаю її поглядом. Вдивляюся у її очі, зелені, як весняне листя. Що я там повинен був зробити?

Ах, так.

Я беру її за руку, і Ясмін завмирає на секунду, вдивляючись у мої очі. Її пальці теплі, трохи тремтять. Чи це я тремчу? Я вже не розумію, де закінчуюся я і де починається вона.

— Ясмін, — починаю, ковтаючи. — Ти права. Я нервую. Але не тому, що боюся, а тому, що це момент, який я хотів зробити ідеальним. Для тебе, для нас. Ти буквально увірвалася в моє життя з запахом ванілі й перевернула все з ніг на голову. Але я вдячний, що ти це зробила.

Я витягаю з кишені невеликий оксамитовий футляр і, відкривши його, показую каблучку. Вона проста, але кожна деталь нагадує мені про неї — гладкий обідок з дрібними камінцями, що мерехтять, як її очі. Її усмішка стихає, а в очах з’являється щось тепле і невимовно прекрасне.

— Ясмін, ти завжди була моїм світлом, навіть коли ти сама цього не знала. Ти — моя маленька фея, яка принесла мені печиво та пообіцяла ніколи не дати мені залишитися голодним. І навіть тоді, бувши дитиною, ти мала більше рішучості, ніж багато дорослих. Я знав, що ти особлива, але тоді навіть уявити не міг, наскільки. Ти казала, що виростеш і станеш гарною, що в нас будуть діти і я завжди буду ситий.

Її щоки набувають ніжного рум’янцю, а пухкі гарненькі губи трохи розтуляються, ніби вона хоче щось сказати, але не наважується.

— Що ж, — продовжую я, відчуваючи, як моя впевненість повертається. — Ти справді виросла і стала найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачив. Ти зробила мене кращим чоловіком. Ти навчила мене боротися за важливе. Ти дала мені те, чого я ніколи не мав, — віру в те, що є речі дорожчі за гроші. Ти була тією маленькою дівчинкою, яка принесла мені печиво, і ти залишаєшся жінкою, яка приносить у моє життя сенс. Але тепер… Я хочу провести з тобою кожну хвилину, кожну сварку, кожну перемогу і кожен провал. Мій виклик. Моє серце. Моя опора, моє натхнення, мій дім. Моє перше та єдине кохання.

Ясмін застигла, дивлячись то на мене, то на каблучку. Її очі блищать, і я розумію, що вона на межі сміху чи сліз.

— Господи, Феліксе, — нарешті промовляє вона, стискаючи мою руку.

— Почекай, не поспішай. Ще рано казати "так". Бо перед тим, як ти скажеш щось серйозне, маю чесно зізнатися. Я не найкраща людина. Знаєш, я той, хто вночі краде твої останні шматочки піци. І ще я перекладаю твої книжки на іншу полицю, щоб дізнатися, чи помітиш.

Її губи злегка кривляться в усмішці, хоча вона явно намагається залишатися серйозною.

— Ти хочеш зробити пропозицію чи сповідь, Фелікс?

— І те, і те, — усміхаюся я. — Бо шлюб — це про терпіння. А ти ж терпляча, правда? Ти ж витримуєш мене вже рік в одному домі.

Ясмін видає смішний звук — щось між сміхом і схлипом.

Я опускаюся на одне коліно.

— Я хочу, щоб це було назавжди. Ясмін, ти станеш моєю дружиною?

Вона завмирає на мить, змушуючи мене захвилюватися ще більше. Серце б’ється десь у горлі, поки я чекаю, хоча відчуваю, що знаю відповідь.

— Так, Феліксе. Так. Я вийду за тебе.

Я вдихаю, ніби не дихав весь цей час, і моє серце розривається від щастя. Я встаю, обережно надягаю каблучку на її пальчик, і вона ідеально лягає, як пазл, що завжди мав бути на своєму місці.

— Тепер ти в моїй пастці, — кажу я, жартівливо стискаючи її руку.

— А ти в моїй, — парирує вона, піднімаючи підборіддя й усміхаючись із викликом.

— Ну що ж, тоді це буде найсолодша пастка в історії, — відповідаю, нахиляючись, щоб поцілувати її.

Її губи м’які, теплі, а смак вина змішується із чимось, що можу описати лише як «моє». Потім дівчина відстороняється, усміхаючись.

— Хто б міг подумати, що найбільш нахабний бізнесмен у світі виявиться таким м’яким усередині?

— Я м’який тільки з тобою, моя Мін-Мін.

Вона дивиться на мене, її обличчя світиться. І тоді я помічаю: Париж не має значення, це не місто створює магію. Це вона. Моя Ясмін.