Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Коли я вийшла з ванної, Арсен уже був готовий. Але цього разу — не у звичному діловому костюмі.
На ньому були темно-сині джинси, які ідеально сиділи на стегнах, яскраво-гірчичний гольф, що підкреслював його сильні плечі й статну фігуру, і коротке вовняне пальто кольору вугілля, розстебнуте.
Його волосся було трохи розтріпаним, очі — ясними, без того холоду, який я так часто бачила раніше.
У цьому образі він виглядав молодше, небезпечніше і… красивіше.
Я вдягнула свій чорний пуховик — старенький, зате теплий, затишний. Запнула його до горла, натягнула капюшон. У таку погоду без нього — ніяк.
Ми вийшли, і я мовчки сіла в авто.
— Спочатку — салон, — коротко сказав він, не дивлячись на мене. — Потім — подивимося, що ще треба.
Я кивнула. Хоча хотілося сказати: «Мені нічого не треба».
Але язик наче пристав до піднебіння.

Весільний салон був розкішний. Кришталева люстра, м’який кремовий килим, стіни з золотистими рамками. На вітринах — пишні сукні з фатіна, мережива, шовку. Як мрії дівчат, що не знали розчарувань.
— Цю, — сказав Арсен, показуючи пальцем на сукню з відкритими плечима й довгим шлейфом. — І ось цю. Ще цю.
Він обирав з точністю. Упевнено. Не запитував, що я думаю.
А я… я міряла.
Одну за одною.
Білий атлас обіймав мої стегна. В мереживі плечі здавались крихкими.
Фата, як хмара, спадала на спину.
Я виходила з примірочної — і він просто дивився.
Без посмішки. Без коментарів.
І це було страшніше, ніж будь-який вирок.
Я стояла перед дзеркалом у сукні, що виглядала як з фільму. І не могла зрозуміти, ким я є: нареченою в казці — чи реквізитом у чужій грі.
Його голос вирвав мене з думок:
— Ось цю беремо.
Я кивнула. Бо сил сперечатися вже не було.
Сукня, яку вибрав Арсен, була — не казкова, а кінематографічна. Шовк кольору слонової кістки ніжно лягав по тілу, обіймаючи кожну лінію фігури. Відкриті ключиці, тонкі бретелі, які перетворювали плечі на щось майже святе, а не оголене. Спина — повністю відкрита, до самої талії. А шлейф… шлейф стелився за мною, мов тихий серпанок чужого життя.
Без фати. Без зайвих прикрас. Лаконічна, пряма, але така сильна.
Я стояла в ній, і відчувала себе так, ніби потрапила у чиєсь чуже весілля.
Не в своє. Не по-справжньому.
Арсен мовчав, лише подивився на мене злегка знизу вгору і кивнув.
— Її.
І в ту мить я відчула: мене вибирають, як декор. Як роль. Як тінь.
Але я не сказала ні слова.

Після салону він завів мене до одного з елітних бутіків.
— Тепер — одяг, — сказав. — Усе, що треба. І навіть більше.
Я хотіла заперечити, але він уже передав консультантці свою картку. Вона з сяйвом в очах провела мене до приватної примірочної.
Я міряла теплі вовняні пальта, в’язані светри кольору хмар і кориці, чоботи з натуральної шкіри, кашемірові костюми, які сиділи так, ніби були створені саме для мене.
Сумочки, шарфи, рукавички. Парфуми з нішевої лінійки.
Все обиралось швидко, чітко, без зайвих питань. Він мав смак. Він мав владу. Він мав… план.
А я відчувала себе лялькою, яку гарно вдягають для чужої вистави.
І водночас — не могла не відзначити, як мені личило те життя, якого я ніколи не мала.

 Мене одягали мов роль — шар за шаром, від взуття до пальта, від серйозного костюма до пухнастого светра з перловим блиском. І от він завів мене в інший бутик — інтимний, оксамитовий, зі спокійним золотистим світлом і ароматом ванілі в повітрі.
Я одразу стиснула пальці.
— Це… обов'язково? — запитала я тихо.
Арсен не відповів. Він лише глянув на продавчиню і вказав очима на зону з преміумсерії.
— Їй підійде щось класичне. Без мереживного цирку, — сказав рівно, без нотки ніжності.
Його голос був холодний, тверезий, мов йшлося про підбір автомобільних чохлів, а не білизни.
Я ковтнула повітря і попрямувала до шторки примірочної.
Мені передали кілька комплектів: один — кремовий, атласний, з тонкими бретелями і гладкими чашками, інший — чорний, майже прозорий, але вишуканий, третій — графітовий, із сатину, з м’яким матовим блиском.
Я вибрала кремовий.
Коли я вийшла —  Арсен підвів погляд від телефону. Його очі ковзнули по мені — спокійно, без здивування, без усмішки.
— Добре. Візьмемо цей. І ще ось той, чорний.
— Але…
— Карино, — його голос не підвищився, але став глибшим. — Ти тепер моя наречена. Ти повинна виглядати так, як личить мені.
Я кивнула. Не тому, що погоджувалась. Просто тому, що сили щось змінювати вже не було.
Я поверталась за ширму з теплом від його погляду на шкірі — не ніжним, а владним, стриманим, холодним.
І все ж, у тому погляді було щось… таке, від чого серце стискалось.
Не від збудження.
Від болю.

Ми сіли в авто. Мені здавалося, що шкіряне сидіння піді мною обпікає. Тиша між нами була глибока, важка, мов безодня. Я намагалася знайти слова, щось сказати, зачепитися хоч за що-небудь просте — про каву, про фільм, про погоду. Але кожна думка обривалась на півдорозі.
Ми не поїхали додому. Арсен звернув у бік центрального РАЦСу.
— Що ми… — почала я, але він уже паркувався. Вийшов. І я, як завжди, пішла слідом.
Приміщення пахло полірованим деревом і трохи пилом. Тут було… офіційно, без квітів, без емоцій. Кожен крок лунав глухо. Білі стіни. Годинник, що цокав занадто голосно.
Секретарка заповнювала формуляр, а я просто сиділа поруч, відчуваючи, як на мені стискається пальто. Вона поставила кілька питань, Арсен відповідав чітко, рівно.
— Дата реєстрації: через два тижні. О 14:00. Вас влаштовує?
Він кивнув.
Мене… ніхто не питав.
Я поставила підпис, ніби втрачаючи себе на папері.

На виході з РАЦСу я наважилася.
— Арсене, — почала я, поки ми йшли до авто. — Можна хоча б… просто поговорити?  Про тебе. Про мене. Про…
Він зупинився, поглянув на мене з тією ж холодною серйозністю.
— Не зараз.
— А коли? Ми вже подали заяву. Я… Я не знаю, що ми робимо. І навіщо…
— Тобі щось не подобається? — спитав він спокійно, але з гіркотою в голосі. — Тоді скажи і йди.
Я замовкла.
Бо не могла сказати «так». І не могла сказати «ні».
Він рушив далі, і я знову пішла слідом.