Читати книгу - "Сповідь"

тільки невинного і спокійного життя без розпусти, болю і тяжкої потреби, смерті як у праведників та їх участі в майбутньому. Втім, молитва моя полягала більше в захопленні і спогляданні, аніж у проханнях, і я знав, що найкращим засобом отримати від Подавача справжніх благ ті, що нам необхідні, є не прохання про них, а гідне життя. Я повертався з прогулянки досить довгим кружним шляхом, з цікавістю і захопленням поглядаючи на довколишні картини сільського життя – єдині, від яких ніколи не втомлювались мої очі і серце. Я здалеку вдивлявся, чи почався вже день у матусі. Якщо віконниці у неї були відчинені, я біг до неї, радісно тремтячи; якщо ж вони були зачинені, я йшов у сад і, чекаючи її пробудження, розважався повторенням пройденого напередодні або садівникував. Віконниці відчинялись, я поспішав поцілувати її в ліжку, ще напівсонну, і цей чистий і ніжний поцілунок в самій своїй невинності був сповнений особливої чарівності, яка ніколи не поєднується з чуттєвою пристрастю.

Наш сніданок зазвичай складався з кави, розбавленої молоком. О цій порі дня ми відчували себе особливо спокійними і невимушено розмовляли. Це вранішнє сидіння за столом, звичайно досить тривале, назавжди залишило в мені любов до сніданків, і мені значно більше подобаються англійський і швейцарський звичай, коли за сніданком усі збираються до столу, а не французький, коли кожен снідає у себе в кімнаті або, найчастіше, не снідає зовсім. Після годинної чи двогодинної розмови я до полудня повертався до своїх книг. Я починав з якого-небудь філософського твору на кшталт «Логіки» Пор-Рояля,[91] «Дослідів» Локка, Мальбранша,[92] Лейбніца,[93] Декарта та інших. Незабаром я помітив, що всі ці автори майже постійно суперечать одне одному, і склав химерний план помирити їх між собою, що дуже мене втомило й забрало багато часу. Я заплутався й перестав рухатися вперед. Нарешті, відмовившись від цієї методи, я взяв на озброєння набагато кращу, якій і зобов’язаний всіма своїми успіхами, попри відсутність здібностей.

Читаючи якого-небудь автора, я взяв собі за правило приймати всі його ідеї і слідкувати за їхнім розвитком, не домішуючи до них ні своїх міркувань, ані думок чужих авторів і ніколи їх не заперечуючи. Я сказав собі: спочатку влаштую в своїй голові склад ідей, істинних чи хибних, але в усякому разі, ясних, і зачекаю, поки їх назбирається досить для того, щоб мати змогу порівнювати їх і вибирати. Знаю, що й ця метода не бездоганна, але вона допомогла моєму освіченню. Через кілька років, поки я думав чужими думками, не розмірковуючи і, так би мовити, не думаючи, я набув досить великий запас знань, щоб бути самодостатнім і мислити самостійно, не вдаючись до чужої допомоги. І тоді, коли подорожі і справи позбавили мене можливості заглядати в книги, я розважався тим, що згадував і порівнював прочитане, зважуючи кожну думку на терезах розуму і де в чому заперечуючи думку своїх вчителів. Через те, що я пізно почав застосовувати свою здатність міркувати, вона, як я переконався, не втратила своєї сили, і, коли я опублікував свої власні думки, ніхто не звинуватив мене в рабському учнівстві і в тому, що я висловлююся in verba magistri.[94]

Від філософії я переходив до елементарної геометрії; але далі так і не просунувся, вперто прагнучи перемогти свою пам’ять і сотні разів повертаючись до вже пройденого. Мені не сподобалася Евклідова геометрія, яка радше турбується про ланцюг доказів, ніж про зв’язок ідей; я віддав перевагу «Геометрії» отця Ламі, котрий став з того часу одним з моїх улюблених авторів і праці якого я все ще охоче перечитую. Далі йшла алгебра, і в ній моїм гідом був той-таки отець Ламі. Трохи просунувшись уперед, я почав вивчати «Науку обчислення» отця Рейно, а згодом – його «Наочний аналіз», якого, втім, я лише злегка торкнувся. Я так і не дійшов до того, щоб як слід відчути застосування алгебри до геометрії. Мені зовсім не подобалась ця манера робити операції всліпу, і мені здавалося, що розв’язання геометричної задачі за допомогою рівнянь – все одно що гра арії на шарманці. Коли я вперше знайшов за допомогою обчислення, що квадрат бінома дорівнює сумі квадратів його частин і їх подвоєному добутку, я, незважаючи на правильність своїх обчислень, не йняв цьому віри доти, доки не побудував усю фігуру. Не те щоб я не любив алгебру за те, що вона оперує абстрактними поняттями, але коли вона стосувалася простору, мені потрібно було бачити її дію у кресленнях; інакше я нічого не міг зрозуміти.

Після алгебри надходила черга латини. Ці заняття були найважчими, і я ніколи не міг досягти в них особливих успіхів. Спочатку я вдався до методи Пор-Рояля, але безрезультатно. Мене нудило від цих остготських віршів, моє вухо ніколи не могло до них звикнути. Я губився у великій кількості правил і, запам’ятовуючи останнє, забував усі попередні. Заучування слів не підходить для людини з поганою пам’яттю, а я вперто налягав на це заняття саме для того, щоб розвинути свою пам’ять. Врешті-решт, довелося його кинути. Я достатньо розібрався у будові фраз, щоб читати легкий текст за допомогою словника. Я вибрав цей шлях, і справа пішла добре. Я взявся до перекладів, не письмових, а усних, і цим обмежився. З часом завдяки вправам я почав вільно читати латинських авторів, але так і не навчився писати і говорити цією мовою; це часто ставило мене у скрутне становище, коли я, сам не знаю як, опинився в ролі письменника. Інший незручний наслідок такого способу навчання полягав у тому, що я ніколи не знав просодії, а тим паче версифікації. Проте, бажаючи відчути гармонію мови у віршах і в прозі, я зробив немало зусиль, аби досягти цього, але переконався, що без учителя це майже неможливо. Вивчивши віршування найлегшого розміру, гекзаметра, я мав терпіння проскандувати майже всього Верґілія,[95] помітивши в ньому всі стопи і кількість складів; згодом, коли у мене виникали сумніви, довгий це чи короткий склад, я радився зі своїм Верґілієм. Зрозуміло, що я припускався багатьох помилок через вільності, що допускаються у віршах. Але якщо самостійне навчання має деякі переваги, з ним пов’язано також багато незручностей, і щонайперше – неймовірна праця. Мені це відомо краще, ніж будь-кому іншому.

Перед полуднем я полишав книги і, якщо обід ще не був готовий, ішов провідати своїх приятелів голубів або попрацювати в саду. Коли мене кликали, я прибігав