Читати книгу - "Київ — New York"

Ну от, мене знову затягнуло в минуле. Пора повернутися до реальності, щоби ви не визнали старого божевільним.

Ви чуєте цей дивний звук сигналу? Можу посперечатися, не встигну я дорахувати до п’яти — і машина Кейт з’явиться на розі. Один, два, три... Ну, що я казав?

Я підводжуся їм назустріч. Роблю це не без зусиль. Уже кілька років мене мучить артрит. Пол, як зазвичай, у чорній футболці. На Кейт сарафан із рожевої тканини. Вона за кермом. Старина Пол сильно здав за останні кілька років, впав зір, і він уже не може керувати автомобілем.

— А де малюки? — Я підходжу ближче, але їхні онуки, яких я обожнюю, не вибігають, як завжди, мені назустріч.

— У них канікули. Поїхали до Діснейленду. — Пол дістає з багажника сумки й загадково всміхається, дивлячись мені в очі. — Але ми привезли до тебе гостю.

І аж тоді я помічаю на задньому сидінні жінку. Вона молода. Тридцять із гаком.

— Познайомся. Це Вероніка. Вона художниця з Києва. — Кейт відчиняє дверцята машини, і жінка виходить.

— Вероніка... Яке гарне ім’я. Якби в мене була донечка, я б назвав її саме так.

Серце починає калатати в грудях, і мені здається, що всі навколо чують ці удари. Вероніка до біса схожа на Алісу. Висока, красива, світловолоса, вона зніяковіло дивиться на мене, не розуміючи, очевидно, мого сум’яття.

Я помічаю, що Кейт насторожено вдивляється в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. А Пол, насвистуючи, вдає, що досі зайнятий речами. Поруч із незнайомкою — хлопчик. Йому не більше десяти. У нього смішні неслухняні кучерики й лагідний, трохи наляканий погляд.

— Це мій син. Його звати Джастін. — Вероніка легенько підштовхує хлопчика вперед. — Це ім’я дуже подобалося моїй матері. — Вона повертається до Кейт і Пола, нібито питає дозволу продовжити. І, побачивши схвальні погляди, знову говорить. — Ви були знайомі з нею. Тому я тут. Її звали Аліса Островська, пам’ятаєте?

Аліса... Я не можу повірити своїм вухам. Я не розумію, що за безглуздий розіграш вони влаштували. На кілька секунд моє серце зменшує оберти, потім зупиняється, і ось, наповнивши болем грудну клітку, починає стукати сильніше. Ніби прочитавши це на моєму обличчі, Кейт дістає пляшечку, капає ліки для серця в пластмасову білу кришку та простягає її мені.

«Добре підготувалися», — пролітає в моїй голові. Я випиваю залпом, а потім повертаюся до гості.

— Як вона? — Я беру Вероніку за руку. І мені здається до болю знайомою бархатистість її шкіри.

Отже, це і є та маленька дівчинка, яку колись я бачив у музеї. А тепер її вже не дитячу долоню я тримаю в своїх руках.

— Вона померла. Два місяці тому. Її більше немає. — Голос Вероніки тремтить.

Із моїх грудей виривається зойк, і Джастін дивиться на мене зі зростаючою в погляді недовірою, немов вирішивши, що старий вижив із розуму.

Моєї Аліси вже немає! А я навіть не відчув цього. Хіба міг я не помітити, що Земля стала порожньою? З моїх очей ллються сльози, але мені байдуже. Я стою посередині двору, біля будинку, у якому я збирався прожити все життя разом із нею. У будинку, на поріг якого вона так ніколи й не ступила. Я плачу. Аліси вже немає. І немає надії.

— Вона похована в Нью-Йорку. — Вероніка веде далі. — Мама жила тут останні вісімнадцять років. У маленькій квартирці, під дахом одного з хмарочосів.

Спопеляючим поглядом я дивлюся на Пола.

— Клянуся, я не знав, — розводить він руками, грюкнувши, нарешті, кришкою багажника. — Вона зникла рівно сімнадцять років тому. Зачинила галерею. Кілька разів я писав їй. Вона не відповідала, але звіти про доставку листів приходили. Її скринька й далі працювала, але не моїх звісток вона чекала. — Мені здалося, що в його голосі було щось схоже на докір.

— Мама була дуже самотньою, — ніби підтверджуючи слова Пола, каже Вероніка. — Вона спалила всі свої картини й казала, що ненавидить живопис. Вона не малювала й не підтримувала стосунків ні з ким, хто знав її як художницю. Але одну роботу вона зберігала. Власне, тому я тут. Вона залишила електронну адресу Пола та просила через нього доставити цю картину вам, коли її не стане. Для неї це було вкрай важливо.

Ще до того, як Вероніка розгорнула полотно, я знав, що побачу на ньому. Звісно, це мій портрет. Саме той. З крилами за спиною. На зворотному боці я бачу маленький конверт, недбало приклеєний скотчем. Я розгортаю аркуш паперу в клітинку, списаний від руки. Мої пальці тремтять.

«Дорогий Джастіне!

Я отримала всі сім твоїх листів, і, незважаючи на те, що минуло майже сорок років, пам’ятаю кожне речення з них. Прости, що аж тепер, через тридцять вісім років, я