Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Мама відчинила двері.

— Іди обідати. — Голос у неї був тихий і сумний.

— Я не хочу їсти.

Вона не наполягала, вийшла.

В домі знову запанувала тиша. Тільки чутно було, як за вікном висвистує вітер, та було видно, як гнуться дерева під низьким темним небом, ніби замітають його оголеними гілками. Сумна картина за вікном перекликалася із чорним смутком у моєму серці.

Нараз я здригнувся. До двору входили Павка, Маринка, Петько Білозер, Сашко В'юн, Федя Ромащенко, Марія Степанівна, Євграф Євграфович… Я не бачив тільки Ілька. Невже ж не прийде? Ні, не такий Ілько, щоб пообіцяти і не виконати. Прийде.

Я дослухався — завмирало серце, — як мама запрошувала гостей до їдальні — найбільшої кімнати в нашому домі. Чути було гомін, але про що саме говорили, розібрати не можна.

Будильник у мене на столі показував близько сьомої. А Ілька не було.

Уже прийшов тато. Прийшов і дядя Влас.

Ілька не було.

Рівно о сьомій знову відчинила двері мама, печально сказала:

— Іди, кличуть…

Я встав із стільця. Ноги у мене підгиналися.

В їдальні спідлоба оглянув присутніх і тільки тут побачив, що Ілько теж є. Він спокійно сидів у найдальшому кутку і пригладжував долонею свого вогнисто-рудого чуба.

Павка пішов до столу, блиснув туди й сюди окулярами.

— Сьогодні в нас незвичайний збір загону. Ми зібралися обговорити ганебний вчинок двох наших піонерів, Ілька Заруби та Левка Лебедя, які витягли шибку…

— Вона була розбита! — перебив Ілько.

— Ти ще встигнеш сказати, — повернув до нього голову Павка. — … Витягли шибку, залізли крізь вікно в спортзал…

— Левко не лазив! — знову озвався Ілько.

— Та не перебивай! — уже сердито кинув йому Павка. — Умій триматися на зборі.

— Так ти ж правду кажи! — не поступався Ілько.

— Так от… — помовчавши, сказав Павка. — Залізли в спортзал і взяли дві пари лиж. Лижі Ілько повернув, коли цей ганебний вчинок було викрито, але факт лишається фактом… Я думаю, що ми зараз послухаємо Ілька та Левка, що вони скажуть, а тоді вже й самі висловимось… Заруба, ти тут увесь час вискакував та перебивав, то от перніий і розкажи, як це було і що вас наштовхнуло на такий вчинок?

Ілько підвівся, але мовчав. Тінь від абажура падала йому на обличчя, тому важко було б сказати, що він в цю хвилину думає і почуває.

Обізвалась Марія Степанівна:

— Чого ж мовчиш? Розкажи, як злодієм став!

Ілько кинув на неї короткий злий погляд.

— Я не злодій.

— Як же не злодій? Адже лижі вкрав?

— Не крав я лиж…

Марія Степанівна обурено сплеснула руками.

— Ну, подумайте тільки! То, виходить, я крала?..

Ілько криво посміхнувся.

— І ви не крали.

— А хто ж тоді, по-твоєму, крав? — вона зовсім втратила самовладання.

— Ніхто не крав, — буркнув Ілько. Втрутився Євграф Євграфович:

— Зачекайте, Маріє Степанівно. Хай Заруба скаже.

— Та ви ж бачите, як він розказує! — викрикнула Марія Степанівна, але одразу ж змовкла і тільки швидко та знервовано дихала та ще терла долонею щоки, на яких виступили червоні плями.

Ілько таки не збирався багато говорити.

— Я вже розказував Євграфу Євграфовичу. І Марія Степанівна чула. І всі ви знаєте… Ну, взяли ми лижі, хто ж каже, що ні… Покатались. Хотіли назад покласти, так сторож…

— Сторож винуватий! — знову вколола його Марія Степанівна.

Але Ілько нічого їй не відповів, тільки косо глянув на неї.

— Шибку ви розбили? — несподівано запитав дядя Влас.

— Ні, вона так і була…

— А чого ж ви вранці не принесли лижі?

— Ми хотіли покласти, щоб ніхто й не знав, що брали.

— От-от! Злочинець!.. Готовий злодій… — знову вихопилась Марія Степанівна.

— Ну й нехай злодій… — повернувся до неї Ілько. Потім раптом глянув на мене, додав: — А Левко не винен. Це я йому нараяв узяти лижі.

— Левко сам про себе розкаже, — зауважив Павка. — Ти більше нічого не хочеш додати? То сідай.

Я встав зі стільця і похнюпився. Не бачив, але добре знав, що на мене зараз дивляться всі. Учні, вчителі, тато, мама, дядя Влас. Усі ждуть, що я скажу… А я ніяк не можу почати говорити. Щось стискає мені горло. «Мабуть, і Ількові так було».

— Ілько правду каже… Ми не красти хотіли, а тільки покататись. І ми… ми розуміємо, що це негарно, але тоді не подумали…

Я чесно розповідав усе, як було. Ніколи раніше я навіть не уявляв собі, як важко стояти отак перед своїми ж товаришами і каятись за поганий вчинок.

А коли я закінчив, першою знову ж таки напросилася виступати Марія Степанівна. Здавалось, що в ній, як у вулкані, кипіла невичерпна ненависть до нас. Вона не шкодувала лайливих слів, називала нас злодіями, хуліганами, злочинцями, і все це в присутності тата і мами, в присутності дяді Власа!

— Таким, як Ілько Заруба та Левко Лебідь, не місце в піонерській організації! — кричала вона верескливим голосом. — Я більше ніж певна, що після цієї крадіжки вони піднесуть нам якусь нову пілюлю. І я думаю, що сьогодні збір загону скаже своє тверде останнє