Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

Черешняки дивилися, безсилі й розгарячілі, на цей зріз перед собою. Кілька метрів, може, тільки три метри — і ворота раю були б відчинені для них. Аби примусити стінки лійки розширитися на кілька сантиметрів, може, всього на якийсь десяток сантиметрів, і знову їхні тіла, а особливо їхні серця відчули б гарячу й невтримну радість.

— А може, спробуєш, Тіку? — сказала Марія з непотрібним благанням. — Нам хоч би взяти човен…

Тік уже давно подумував про лійку! Багато хвилин він подумки обдирав голову й тіло об вапнякові гостряки. Знав — аби лиш пролізла голова…

Малюк справді підійшов до тріщини і спробував просунути голову. Ну була б вона ширша хоч би на три чи, може, всього на два сантиметри, і він пройшов би у світ казки, який починався он там, у кінці лійки. Марія посвітила ліхтарем вище, і їй здалося, ніби в одному місці тріщина ширша на кілька сантиметрів, зате одразу ж вужчає в глибині. На щастя, пучок променів затримався довше на тому місці, і погляди, зголоднілі за надією, трохи навскіс від місця, відкритого Марією, натрапили на отвір, схожий на похилу трубу, ніби трохи ширший, аніж прямий початок лійки.

Може, все це лиш оптична ілюзія, відблиск жахливих бажань. Але це була водночас єдина зернина надії. Тік подивився на Віктора й поклав йому руку на плече. Марія спробувала погладити братика по скуйовдженому волоссі, але братик ухилився. І без Маріїної руки в нього пекли очі.

Віктор нагнувся, й за одну мить підошви малюка опинилися у нього на спині. Коротко свиснувши, Тік почав тихенько-тихенько просовувати голову в тріщину, освітлену променем Маріїного ліхтарика. Майже одразу почув, як щось поколює й дряпає обоє вух, йому закортіло горлати від радості. Голова пройшла!..

Витягнувши руки вперед, він мацав ними по стінках труби, а вона була ширшою, ніж здавалося знизу. Боляче обдерши обличчя, ніс і вуха, малюк відчув, як його плечі пролазять через цей прокатний стан, а далі йому вдалося влізти і всім тілом у трубу. Він схвильовано повз уперед і враз відчув, що падає, й зупинився на руках. Він підвівся й став на ноги на широченному просторі, по якому ходив будь-коли, хоча перед кінчиком носа й на потилиці були мільйони тонн каміння.

Ще через два метри скупа стежечка перейшла в кам’яну стежку, потім у справжній бульвар, по якому можна було йти, розставивши руки, ну, якщо не руки, то, принаймні, лікті. Метрів двадцять, а може, й тридцять ішов він уперед по бульвару надії, аж поки дійшов до зали з надувним човном.

Це було кам’яне приміщення, схоже на його кімнату вдома, тільки що виходило в два вузькі тунелі, яким не видно було кінця. Але хлопчині і в голову не спадало ні на мить піти тунелями далі. Він зупинився біля човна, біля цього гумового скарбу, що ліниво й байдуже розлігся біля якогось кам’яного куба. У човні лежали кілька ковдр, складених одна на одну, мов матрац. За дві секунди від цієї постелі не лишилося й сліду. Ковдри перекочували в інше місце, теж біля кам’яного куба, а малюк швиденько знайшов і відкрутив клапани — човен почав випускати дух. Тік пришвидшував його смерть, навалившись на нього й натискуючи ногою. Коли човен став м’який, мов ганчірка, і тоненький, мов килимок, хлопець перекинув його через плече й рушив із ним туди, де його так пристрасно чекали. Спершу він кинув човен крізь тріщину, яка звужувалася, потім, затуливши руками вуха, почав і сам просуватися вперед. Але його зупинив голос Віктора:

— Ми нічого не зможемо зробити без насоса, Тіку. Якщо човен був надутий, то десь там поблизу повинен бути й насос…

Не дуже радий, малий повернувся назад і заходився шукати насоса. В одному з кутків назирив нішу й побачив, що в ній щось блиснуло. То була обойма патронів. Тік звівся навшпиньки й дотягнувся до них. Але й під пальцями відчув щось тверде. Це теж була обойма патронів. Хлопець зацікавлено роздивився їх обидві і поклав на місце: одну в нішу, другу вниз. Потім пошукав насос. Знайшов його при вході в один із тунелів, біля якогось мішка.

Схопивши насос, не знати навіщо майнув променем ліхтарика вгору і… Очі його полізли з орбіт, а серце, серденько кирпатенького й щирого малюка застукотіло так сильно, що він, боячись, аби воно не розбило грудей, приклав до нього руку й притиснув, скільки мав сили.

У маленькій, завбільшки з долоню, ніші, біля виямка, що вів у печеру, лежала одна річ. Довгувата, блискуча, мов діамант. Господи! Як вона промінилась! І тої миті, коли малюк сховав річ на грудях, туди, де секунду тому натискував щосили, то поклявся небом і землею, що нікому не прохопиться ані словечком, аби вберегти нечувані чари коробочки.

І лише після цього, тримаючи насос у руці, великий чарівний діамант на грудях, а в неспокійних очах усю радість світу, малий поліз крізь тріщину. Хлопчина навіть не писнув, відчувши на собі всю лють кам’яних стін, кожен зуб і виступ яких шукали його плоть. Він дістався в залу чудес, його зустріли, як героя, але він уникав їхніх обіймів, резонно побоюючись, аби ніхто не відчув коробочки в нього на грудях.

Може, саме тоді, коли Тік відчув на своєму чолі теплий Маріїн подих, у кінці безкрайого тунелю, який вів із зали, де стояв надувний човен, надвір, до сонця, двоє чоловіків розмовляли, зіпершись на скелю, схожу на шахового коня. Один із них високий, дужий і, хоч і молодий з вигляду, мав чорну й довгу, як у попа, бороду. Очі його часто кліпали, він іноді міцно склеплював повіки й нервово стріпував головою. Одягнений він у товстий і шурхітливий комбінезон, посмугований в усіх напрямках силою-силенною застібок. Поряд із ним стояв… Петрекеску, мисливець. Високий, слабкий, з тоненьким, випнутим наперед носом, у високому брилику на маківці, він був схожий на блазня з давніх ярмарків.