Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Хто ж тобі завтра повірить? — діалог вівся дуже дивним чином — чергуючи слова з дотиками губ, щік, носів.

— Я дуже переконливий романтик-поганець.

— Гаразд, перевіримо, — так нічні розмови завершилися. Та й ніч теж. Засипали вони вже після сходу. Гліб поставив будильник на дев’яту ранку, щоб о дванадцятій бути вже в аеропорту. Поїздку ніхто не скасовував.

А було б добре…

Було б добре, щоб йому не треба було нікуди летіти, їй не треба було їхати, не треба було в суботу йти в Метелик… Настя заснула першою, слідом за нею і Гліб. Якось так сталося, що думали вони про одне.

***

А вранці, очікувано, проспали. Гліб носився квартирою, шпортаючись за меблі та інший розкиданий вночі дріб’язок, Настя спочатку намагалася чимось допомогти, а потім змирилася, затихла на ліжку, одним тільки поглядом стежила за біганиною чоловіка по квартирі.

Правда й цього довго не витримала — пішла на кухню варити каву. Гліб скривився, але випив, навіть подякував. На щирість його 'дуже смачно', Настя не дуже сподівалася — ніколи не вміла варити, зате готувала непогано, зроблена яєчня була з’їдена вже з непідробним апетитом.

Через двадцять хвилин після аврального пробудження, валіза стояла біля дверей, господар квартири пакував у сумку ноутбук, а Настя безрезультатно намагалася знайти дуже важливий і дуже особистий елемент власного гардероба, який, як присягався Імагін, той і в очі не бачив. На питання — як тоді знімав, чоловік відповів, що не дивлячись. Довелося влазити в джинси так, і відчувати себе шалено бунтівною дурепою. Добре, що підвезти її до дому було Глібу по дорозі, а отже, вештатися так по місту не доведеться.

— Ходімо? — одночасно намагаючись взутися і прочитати смс, яке прийшло від мами, Настя не помітила, як Імагін підійшов ззаду, обійняв, поцілував у маківку, розвернув, дивлячись в очі дуже-дуже серйозно.

— Насте, можна я тебе про щось попрошу? — від такого його тону ставало ніяково. Дуже вже обережного й  водночас ділового.

— Проси.

— Ти тільки не відмовляйся одразу, добре? Дай спочатку договорити…

Краще б він відразу переходив до справи, їй богу. А то варіантів у голові тут же виникає купа, причому один гірший другого.

— Загалом… Ось ключі, — у Настину руку була вкладена зв’язка. — Переїзди до мене.

***

Настя була… Ні, це було не здивування. І навіть не шок. І не ступор. Це було… та навіть слів таких немає, щоб описати її стан.

— Ти що.?

— Ось, а тепер слухай… — мабуть, такої реакції від неї й чекали. — По-перше, я дійсно хочу, щоб ти дочекалася мене тут. По-друге, у середу прийдуть майстри вкотре лагодити кондиціонер, і хтось має їх впустити, а потім простежити за роботою, ну й переконатися, що полагодили. Я міг би попросити заїхати Марка, але в нього своїх турбот повно, сусідів теж не хочу. А ти… Я загалом хочу бачити тебе тут, а так… У тебе буде час звикнути.

— Я не можу, — Настя спробувала повернути зв’язку, Гліб тут же заховав руки за спиною, явно демонструючи своє небажання її приймати. — Наша квартира пустує, я маю її… вартувати.

— Добре, не хочеш — не переїжджай, але ключі нехай будуть у тебе. Якщо виникне бажання — прийдеш.

— Я можу простежити за тим, як будуть працювати майстри, але переїжджати…

— Добре, — прочитавши відверту паніку в очах Насті, тиснути далі Гліб не наважився. Головне, що повернути вже не намагається. З іншим владнати  можна буде пізніше. — Тоді прийдеш у середу?

— Так, — стиснувши зв’язку в долоньці, Настя відправила її в сумку. Ось так просто Імагін вручив їй ключі від свого дому.

— Поїхали.

А потім схопив валізу, проінструктував щодо того, як вимикати сигналізацію, навчив замикати замки, познайомив з охоронцем на першому поверсі, а потім їхав як завжди неспішно, спокійно, сито й радісно.

Він усе тепер робив так — сито й радісно, що сильно дивувало Настю, для якої нічний забіг виявився виснажливим, хоч і шалено приємним.

Прощання біля її арки вийшло швидким, тому що час підганяв, але приємним.

— Як приземлишся — надішлеш повідомлення.

— Добре. Поселюсь — наберу в скайпі.

— Гаразд. А назад…

— В п’ятницю.

— Довго… — Настя насупилася, рахуючи дні.

— Насправді, швидко, не встигнеш скучити, — Гліб доторкнувся до зморшки на лобі дівчини губами.

— Ось і перевіримо, — Настя легко могла б посперечатися. Уже сумувала.

— Приїду — перевіримо, — а Гліб подивився насамкінець в очі, поцілував у щоку, повернувся в машину.

Як же не вчасно іноді трапляються відрядження! З яким задоволенням він летів би зараз на інший літак. Кудись у теплі краї, і щоби поруч сиділа Настя. Гортала путівник і ділилася думками про те, куди вони зобов’язані сходити, а він сам би рахував, скільки днів можна буде провести з нею, не вилазячи з ліжка, хіба що для того, щоби поїсти та скупатися.